– Я не ніґер! Я не ніґер! – кричить темношкіра Аманда.
Щойно дівчину облили водою, потягали за волосся і разів сто обізвали ніґеркою її темношкірі друзі. Цей кадр із нового фільму "Дворецький" американського режисера Лі Деніелса вразив мене найбільше. Стрічка так і не вийшла на наші широкі екрани. Після оскароносних "Дванадцяти років рабства" та "Джанґо вільний" чергові фільми на тему прав афроамериканців видаються прокатникам не такими свіжими.
Головний герой – темношкірий Сесіл працює в Білому домі з кінця 1950-х. Основа стрічки – реальна історія чоловіка, який був прислугою восьми американських президентів. Від удови Кеннеді дворецький отримав краватку, від Ліндона Джонсона – значок. І лише президент Рейган робить справжній подарунок – зрівнює зарплату кольорової та білої прислуги. Старший син Сесіла з Мартіном Лютером Кінґом бореться за права темношкірих. Перше, що вони роблять – б'ють і називають один одного "ніґерами" – аби ці слова, почуті від білих, уже не могли їх образити. Потім були протести, демонстрації, збройні конфлікти.
Сесіл доживає, як президентом стає Барак Обама. Але "ніґер" залишається таким же образливим словом для афроамериканців, як і "ляхи" для поляків, "жиди" для євреїв і "чурки" – для азіатів.
Знайомий художник із російського Ярославля кілька разів жартома назвав мене хохлушкою. Хоч я пояснювала, що це – образливо. Він не розуміє: "Ну чё ты? Называй меня кацапом или москалем, мне не обидно".
1 
1
Комментарии
6