Треба відправити багатодітній знайомій у село дитячі речі. Лишаю доньку на чоловіка і йду до найближчого відділення Укрпошти. Маю вкластися в 2 години. Саме через стільки часу маленька Олександра захоче їсти й почне плакати.

У відділенні – черга: пенсіонери оплачують комунальні послуги. Літня працівниця набирає літери на клавіатурі вказівним пальцем.

– Чорт ногу зламає в цій новій системі, – скаржиться.

Пенсіонери терпляче чекають: їм нікуди поспішати. Лише я зиркаю на годинник на стіні. За півгодини черга доходить до мене.

– Бандероль не відправлю. Закінчилися коробки, – каже жінка у віконечку. – Пошукайте по магазинах.

Подумки лаюся і біжу в сусідній магазин. Коробок там немає. Лише в третьому закладі продавці зі смітника виймають велику упаковку від прального порошку.

На пошті знову черга. Мене не пропускають – мушу чекати.

– Бандероль не відправлю, – каже працівниця. – У нас не дозволено коробки з рекламою й надписами.

Я скандалю. Коробку десь знаходять. Оплачую вартість доставки.

– Ви мене так дістали, що я забула перевірити, що туди поклали, – говорить працівниця. – Ну, добре, відправлю так. Щоб не казали, що сервіс поганий.

×