– Ти через годину вже можеш пити каву в Польщі, – постійно повторює київська подруга Віка.

В її уявленні – до Польщі зі Львова подати рукою, а Карпати видно з п'ятого поверху. А ще вона дивується, чому я не харчуюся винятково європейськими продуктами й досі не маю "карти поляка".

– Однією ногою в Європі живеш, а вигоди ніякої не маєш. Там же все дешевше, – пояснює.

Коли вона отримала свою першу шопінг-візу, попросила разом із нею з'їздити у прикордонне польське містечко Перемишль. Вирішила, що на придбаних там одязі й планшеті дуже заощадить. Ще й поверне майже 20 відсотків ціни податку на додану вартість.

О 8.00 виїжджаємо зі Львова. 2,5 години добираємося розбитою дорогою до кордону. На пішому митному переході Шегині – Медика стоїть черга із сотні перекупників. Вони продають у Польщі дешеву українську горілку й цигарки. За день роблять до п'яти ходок.

– Ми – туристи, на закупи, – пробує протиснутися наперед Віка, якій уже ввечері повертатися до Києва.

Однак нас ніхто не пропускає, а літня жінка грозиться дати по спині сумкою, якщо пхатимемося без черги. Стоїмо 2 години.

На шопінг маємо всього кілька годин. Не встигаємо навіть перекусити фірмовим польським супом – журеком. Останній автобус до прикордоння відбуває о сьомій вечора. Не вдається оформити і такс-фрі – повернення податку на додану вартість. До Львова їдемо на таксі. Подруга підраховує витрати на покупки і дорогу.

– Невигідна Європа. Все те саме є і в нас. Візи – дорогі, добиратися далеко, – підсумовує. – Краще ти б жила на кордоні з Білоруссю. Отам ціни – копійчані. І візи не треба.

×