На Різдвяні свята зустрічаюся із земляками на Рівненщині. За столиком у кафе нас четверо. Тільки я працюю в Україні. Решта дівчат їздять на заробітки в Європу.

– Найкраще працювати в Італії – каже Світлана. – Рим – місто мрій. Тепло, море поряд, люди ввічливі, зарплата висока. Нічого такого незвичного там не примушують робити. Прибрала, їсти зварила, покупки зробила – і все, вільна.

– У Чехії теж добре, – додає Валентина. Прибирає в приватному секторі. – Працівник захищений законом. Не буває такого, що на гроші "кидають". Чіткі відпустки, робоча віза. Та і країна гарна.

– А я Польщу ні на які Італії не проміняю, – говорить Юлія. Понад п'ять років щоліта їздить на заробітки. – Близько, і мова легка – за місяць розмовляєш із поляками на рівних. Робочу візу легко дають. Пропозицій – море. Від заводів до готелів. Вибирай, що хочеш. Українські робітники на вагу золота. Поляки працюють в Австрії, Німеччині.

– Не сваріться, найкращі заробітки – в Україні, – за столик підсідає Олена. – Була я на заробітках у Європі. Там хоч би хто лишив понаднормові гроші за добру роботу. Все фіксовано. Багатії жодного євро на чай не лишать. А наші – щедрі. Оплачують чек і зверху дають половину з нього. За три місяці на автомобіль заробила.

Олена йде. Цікавлюсь у дів­чат, де вона працює.

– Офіціанткою. На лижному курорті Буковель, – відка­зують.

×