Запам'ятала її хустку. Моя баба каже на них "прості" й досі має їх цілу купку. Щоразу, як тільки я приїжджаю в село, одягаю якусь із них: вона і від спеки на городі, і від пилу, і від вітру. От і Марія Буряк була в такій: світленька, з дрібненькими квіточками. Народній художниці України виповнювалося 70 років. У селі, а жила вона в нашому районі, чекали приїзду колег, високого начальства. У клубі прикрасили сцену й готувалися.

– Дитинко, а ти чого тут? – спитала Марія, коли я пішла до її хати, а не в клуб. А хата та – маленька, посеред лісу. Як у казках. Світла із розмальованими низенькими дверима. Навколо – квіти й гуляють кури. Господиня не різала їх ніколи: жили, як коти, застрибували їй на руки. Я була там раніше й захотіла глянути ще.

Художниця прибиралася до події. Видно було, що їй цього не хочеться. Весь вік вона – хвора, на інвалідному візку, не покидала свого села й малювала декоративні квіти, птахів – у стилі, який звуть наївним. Вона викотила свій візок на вулицю.

– Ой, ви б хусточку змінили, – забідкалася помічниця із сільради. – Свято, а ви – в простому.

І винесла хустку яскраву, з блискучою ниткою. Нову, невдягану. Так і сиділа Марія Буряк на сцені – скута й слухняна.

Учора на виставці я роздивлялася три автопортрети іншої художниці, зі схожою долею. Катерині Білокур там 50, 55 і 57 років. Видно, як із відрізку життя "зріла осінь" жінка перейшла до "глибокої зими". Зморшки лягли скорботніше, очі зажуреніші, ніс – гостріший. І всюди на ній проста біла хустина. Без жодного візерунка.

Моя баба географічно мешкає десь посередині між селами, де жили ці художниці. Рік її народження випадає якраз між ними. Квіти вона малювала на полотні, щоб зверху нашити нитками. І ніколи не фарбувала губи чи волосся, не прикрашала себе.

– Зроду, – каже баба. – А нашо?

×