Красномовна відповідь

На початку року сусідка 21-річна Олена влаштувалася секретаркою на завод із перероблювання олійних культур у райцентрі. Підприємство з іноземними інвестиціями, зарплата пристойна. Олена швидко ввійшла в курс справи.

– Колектив дружний, багато молоді, – казала. – Місцевий директор спокійний, а київська начальниця – взагалі мій кумир. Така інтелігентна, розумна, одягається зі смаком. Щоправда, приїздить раз на два тижні, але завжди хвалить. Компетентна в усіх питаннях, знає кожну дрібницю на заводі.

Недавно знову зустріла Олену. Запитую про справи. Вона розчаровано зітхає.

– Думала розраховуватися із заводу, але батьки вмовили не гарячкувати, – каже.

Співробітник підбив Олену попросити начальницю передплатити всім працівникам місцеву газету. Мовляв, так заведено на більшості підприємств.

– Я не хотіла просити, бо ж зарплата дає змогу передплатити самим. Але колега наполягав, що підприємство не збідніє.

Олена передала шефині "колективне" прохання.

– Поряд стояли дівчата з бухгалтерії, економісти, головний інженер, а начальниця при всіх тицьнула мені під ніс дві дулі ще й запитала, чи це достатньо красномовно. Наступного ранку весь завод обговорював нашу розмову.

– Не переймайся, – заспокоював слюсар Петро. – Вона без лайки в цех не заходить. Двічі на місяць нам такий прочухан необхідний. Одразу настає порядок

×