– Не повіриш, де зустрів велику війну. У центрі Москви. Ти ж пам'ятаєш, що сестра п'ять років тому вийшла заміж за москаля? Вибір її мені не сподобався, але що поробиш. Минулої осені домовилися: я зроблю крутий ремонт у їхній квартирі, а вона перепише на мене свою частину батьківської хати в нашому містечку, – розповідає знайомий Олег на початку березня. Він – будівельник. Часто повторював: поганий мир краще, ніж хороша війна.
– 24 лютого від ненависті й люті до кацапів мало не здурів, – продовжує Олег. – Той ремонт покинув. Хай зять хоч раз у житті кілька шурупів закрутить. А потім сів і думаю: чи не залишитися в них іще на кілька днів? Російські війська нищать Україну, то нехай і самі москвичі відчують, що це таке – прокидатися від вибухів. Усе спланував. Уночі хотів позливати бензин із машин, що стоять у дворі, зайти в якусь багатоповерхівку, вилити його на сходи з найвищого поверху й підпалити. Але, дякувати Богу, вчасно схаменувся. Це ж усе-таки мирні люди. Нащо мені брати гріх на душу?
Наступного разу зустріла Олега в серпні. Помітила, що його скроні побіліли.
– Посивів за один день, – перехоплює мій погляд. – 14 липня повіз доньку на планове УЗД серця у Вінницю. О 10:00 вийшли з "Нейромеду", а за 40 хвилин туди прилетіло. Досі перед очима обличчя нашого лікаря Павла Ковальчука. До останнього вірив, що він житиме. Хіба може не стати такої світлої людини? А вчора прочитав, що він помер у лікарні у Кракові. Тепер не можу собі пробачити, що був у Москві й нікого з цих виродків не придушив власними руками.
Днями натрапила на фото Олега у фейсбуку. Він у військовій формі, усміхається. Біля знімка підпис: "Одне з найважливіших рішень у моєму житті. Не пробачу собі, якщо залишуся осторонь".
5 
1
Комментарии