– Це тобі подарунок, – секретарка в останню середу 2012 року кладе на стіл цукерку.

– Тебе більше люблять, – кажу колезі по відділу, коли вона дістає із сумки три подаровані цукерки.

Щоб пригасити заздрість, читаю новину, як у вівторок горів відділок міліції біля Бессарабського ринку в центрі столиці. Радію, бо він мені згадується хоч і з усмішкою, але не дуже приємно.

Рік тому до Києва переїхали двоє моїх найкращих друзів. Першого ж дня ми пішли прогулятися Хрещатиком. У магазині Zara годину роздивлялися речі. Зрештою, мені набридло, і я мало не за руки потягнув їх на вихід. Біля дверей спрацювала сигналізація. Микола забув зняти взуття, яке міряв. Його забрали охоронці. Аргументи, що все вийшло помилково і міняти свої вдвічі дорожчі "тімберленди", які залишилися в магазині, не збирався – марні. Не реагують і на прохання переглянути запис із відеокамер.

– Я у райвідділі, – телефонує за годину. Тому самому, який горів у вівторок.

У вашого друга немає документів

Ідемо з Олексієм туди.

– У вашого друга немає документів, – каже черговий крізь ґрати паркану. Від нього тхне перегаром. – Привезіть їх. Його дії – крадіжка. Будемо оформляти.

Їдемо на орендовану квартиру, беремо паспорт і проглядаємо Кримінальний кодекс. Знаходимо, що крадіжкою не є дії, в яких не було спланованого умислу. Саме те, що ми й хотіли довести.

– Можете бути вільні, – каже нам черговий, беручи документи Миколи.

– Будемо свідками, – наполягаємо.

Усередині райвідділу – зніяковілий Микола, від якого вже 3 години хочуть почути, що взуття вкрав. Розповідаємо, як усе було. Наша версія сходиться з Миколиною. Чекаємо з Олексієм у коридорі. Встигаємо на мобільний сфотографуватися біля стіни з позначками зросту. У профіль, анфас.

– Поїхали звідси, – виходить за 10 хвилин Микола.

На вулиці каже:

– 100 гривень на таксі попросили й відпустили.

Під час пожежі я подумав: мабуть, забагато міліціонери на таксі роз'їжджають.

×