Три місяці тому подруга Ірина виїхала до Бельгії. Через інтернет познайомилася зі Стівеном, покликав її заміж. Документи на виїзд готувала понад рік. Зробила їх стільки, що всі разом займають величезний пакет. Перші дні, казала, подібні до казки - з чоловіком ходили по музеях-театрах, вигулювали пса й каталися велосипедом. Усе здавалася у сто разів краще, ніж у Полтаві. Тепер жаліється, що боїться виходити на вулицю.
- Ішли зі Стівеном у магазин. Повз пробігли двоє пацанів на вигляд років по 14. Смугляві, схожі на палестинців чи афганців. Один зачепив мене плечем, ледь не впала. І тут як бабахне - за пару метрів вибухнула саморобна граната, - розповідає Ірина. - Бляшанку напхали гвіздками, дротом, залізяччям. У магазині вітрина луснула, скло висипалося на тротуар. Я розревілася. Все життя перед очима пролетіло. Із сусідньої вулиці з'явилися полісмени. Позаглядали по закутках, на людей, узяли в магазині по гамбургеру й пішли. Звикли, щодня в місті щось вибухає, підпалюють. Діти біженців так розважаються. До Європи стягуються всякі покидьки - тікають із воєнних територій, зброєю торгують. Приїжджають нелегалами і вигнати їх ніхто не може, бо біженці. Мені тут страшно. Не знаю, чи перевозити дитину.
Із чоловіком ходили по музеях-театрах, вигулювали пса і каталися велосипедом
В Україні в Ірини лишився 14-річний син Олег. Живе з родичами.
- Та в нас теж не солодко, - втішаю подругу. - Сама знаєш, ходжу з електрошокером. У мене ж по вулиці гендель недалечко. Всі лигарі й бандюки швендяють.
Іра сміється:
- Але ж полтавські п'яниці гранат не роблять.
5 
1
Комментарии
57