"В освіті й вихованні кожного, хто живе на цій невеликій землі, яка називається Західною Україною, є одна величезна вада, – пише Тарас Прохасько у книжці "FM Галичина". – Усі ми погано знаємо нашу найближчу географію. Нас навчили орієнтуватися у Франції, Росії, Німеччині, Америці й Азії. Ми шукаємо екзотики далеко за межами батьківщини".

Впізнаю себе у словах письменника. Ще рік тому я марила іншими країнами. Братислава, Амстердам, Санкт-Петербург, Прага, Салоніки, Париж. Гарні вийшли подорожі. Напланувала маршрутів і на цей рік, але почався Майдан, потім – "зелені чоловічки" у Криму й війна на Донеччині та Луганщині. Тепер не до мандрів. Потім. Коли все закінчиться і брат повернеться з Донбасу додому. А зараз закордонний паспорт із відкритою шенгенською мультивізою припадає пилом на поличці біля атласу світу.

Але сидіти на одному місці теж не можу. Починається ломка. Мама називала мене тревелголіком і обіцяла прив'язати до батареї, якщо ще раз кудись поїду без попередження. Прохасько підказав вихід: "Туризм найближчими околицями обіцяє більше вражень, ніж можна очікувати. Для того, щоб запізнати цю землю, не вистачить життя. Починати обмацувати це мереживо досить просто – сісти в будь-який підміський поїзд чи автобус і вийти, скажімо, на десятій зупинці".

Коли поїхала на тиждень у Тернопіль, так і зробила: пішла на автовокзал, сіла в першу маршрутку й за півгодини була у Збаражі. Майже весь день блукала містом. Побачене перевищило очікування. Особливо сподобався костел Бернардинців. І віслюк Рама, що живе у замку. І веселі польські туристи. І підземелля під палацом.

Тепер у планах – Кременець, Бучач, Микулинці, Почаїв. Але й про мрію побувати в Ісландії не забула. Просто перенесла.

×