— Какое ваше собачье дело?! — наступає на мене жіночка глибокого пенсійного віку. Срібне волосся повибивалося з-під панамки. У її руці — замашна смугаста парасоля. Це я поцікавилася, куди прямують люди. Парасоля — аргумент вагомий, я відступаю.
На вході до парку Нивки до півтисячі людей старшого віку. Їх формують у рядки і шеренги. Вони слухняно шикуються за помахом руки, сумирно стоять під палючим сонцем.
Протиснутися важко, не те що проїхати з дитям. За п'ятнадцять дванадцята.
— Ну сколько можно? Опять эти митинги шахтеров! — дихає мені у спину мама із синім візочком на двійню.
Чоловіки, — їх вистроїли окремим блоком, — поволі нас пропускають.
— Почем родину продаете? — кидає у натовп жіночка із гілочкою білого бузку в руці. Вона стала на бордюр і спостерігає, як двоє кремезних чоловіків у кепках "Юкрейн" роблять перекличку, помічають людей у довгих списках. Ті не звертають на неї уваги.
— Мы против войны! А вы хотите, чтобы людей убивали? — захлинається слиною бабця із парасолею.
— Але ж ідете до посольства США? Не до російського? — запитую.
— Какое ваше собачье дело?!
— Милиции на вас нет, прокуратуры, — білий бузок нервово танцює в руках. — И совести нету.
Тим часом на алейці з'являються двоє міліціонерів. Йдуть неквапом, лузають насіння. Жіночка на бордюрі пожвавлюється. А далі споглядає, як один із них ручкається з кепкою "Юкрейн". Правоохоронці не затримуються, прямують далі. За ними рушає й колона — байдужа, з потупленим поглядом.
Ми залишаємося стояти: жінка з гілкою бузку і я — зі своїм собачим ділом.
1 
1
Комментарии