Дорогуша

— Дорогуша, знаєте, приходьте завтра! — вдова одного з митців кривиться й свердлить мене банькатими очима, наче новобранця на плацу. Нервово крутить на пальці каблучку з опалом.

Я стою в неї на порозі, з блокнотом і диктофоном. Усі зустрічі на день скасовані, бо вдова двічі змінювала час аудієнції. Я намагаюся про це нагадати. Вона дратується:

— Я не пам'ятаю. Але суті це не міняє! Погуляйте собі ще півгодини, доки мені зроблять манікюр. Машуня, вже йду, — вона гукає углиб трикімнатки і різко зачиняє двері в мене перед носом.

"Вона проблемна тітка, — оповідала колега з дружнього видання. — Не дає спокійно жити ні дітям, ні родичам покійного. П'є кров журналістів. Позаочі її кличуть жабою". Але мені тоді залежало на жабиному коментарі.

Погуляйте, доки мені зроблять манікюр

За рік ми стрічаємося з нею на одній гучній події. Мене відрекомендував господар розкрученої виставки — шляхетний сивочолий іноземець. "Жаба" раптом сплеснула руками.

— А ми знайомі з пані редакторкою! Я ж думала, ви проста журналістка. Ой, а які у вас прикраси, — вона безпардонно кидається перемацувати каміння на моєму кольє.

— Чому ви не призналися, що редактор? Ми б з вами чаю попили, — щебетала вона за мить, театрально жестикулюючи. — Я маю одну цікавинку для вас, есе-спогад. Звісно, гонорар мені випишете подвійний. Але маю вам сказати, що воно безцінне. Ваші читачі будуть задоволені. Давайте обговоримо без свідків, — вона чіпко ловить мене за лікоть і майже силоміць тягне до вільного столика із накрохмаленими серветками.

— Дорогуша, ви не чекайте, — кидає дорогою рудому дівчиську з мікрофоном. Воно знічено переминається з ноги на ногу. — Ідіть собі, бачите, не до вас мені.

×