Анекдот. Сидять в окопі під Верденом Юнґер і Ремарк. Перший каже: дорогий Еріху Паулю, а чи доводилося вам читати "Смерть у Венеції" такого собі Манна? На що Ремарк відповідає: я не читаю сучасної німецької літератури.
Смішно? Кому як.
Я згадую Юнґера і Ремарка, бо це чи не найяскравіші письменники ветеранської прози. Рідше називають Олдінґтона чи Селіна, а ще ветеранів Другої світової Белля, Ледіга чи Фаладу. Останній хоч і не воював, але використовував тему війни.
Ім'я Ремарка найчастіше мусолиться і в контексті російсько-української війни та нашої ветеранської прози. Де ж вони, наші Ремарки? Та й тут не можна не згадати Юнґера. Бо під впливом "У сталевих грозах" був написаний найкращий і, вибачте за суб'єктивність, єдиний сильний роман Ремарка.
Перечитуючи "У сталевих грозах", я перечитав і "На західному фронті без змін". Ці дві книжки треба читати разом. Як "Війну" і "Мир" або "Гордість" і "Упередження". Це як дві сторони Залізного хреста. Дволикий Янус ветеранської прози. Ті самі прийоми, повторювані деталі, подібні описові схеми. Але з різним настроєм і характером, писані з іншою оптикою. І от, читаючи ці книжки, я й сам собі поставив знайоме запитання: а де ж, справді, наші Ремарки?
Солдати на передовій читають усе – від дешевих детективів, писаних наприкінці 1990-х, до новинок сучасної української літератури. Щоправда, один із десятка, як усі українці, але читають. Навіть Ремарка.
З його книжкою якось сталася прикра історія. Влітку 2015 року старший лейтенант Дикий читав "Повернення". Він, без п'яти хвилин дембель, очевидно ототожнював себе з головними героями роману. Але книжка зникла. Він її шукав, допитувався, чи ніхто, бува, не взяв? "Повернення" знайшлося. У туалеті, з вирваними сторінками, які один фронтовий шалапут пустив за чорним призначенням. Чим і показав, у що ставить Ернста Біргольца і Людвіга Браєра, німецьку літературу та культуру загалом. Під дощем книжка розмокла, розлізлася, і ще довго сухий азовський вітер ганяв обкладинку територією нашого табору.
Відтоді, певно, прокляття самого Еріха Пауля нависло над українськими бійцями, які вирішили взятися до продукування фронтової літератури. Сотні найменувань, десятки жанрів і стилів. Від романів і щоденників до поезії та збірок армійських анекдотів. Це, ясна річ, чудовий терапевтичний процес. Проговорювання важкого досвіду. Очищення через текст. Звільнення від істеричної конверсії. Сублімація. Але не завжди шлях у літературу відбувається через досвід і бажання ним поділитися. Іноді для цього варто мати талант, майстерність, базу. Хороший ветеран – не завжди хороший письменник. І вдячність українського народу не обов'язково має поширюватися на його літературні експерименти. Незалежно від того, є там дискурс чи його немає.
До речі, про дискурс. Розмова між Ремарком і Юнґером таки мала місце на сторінках книжки "Моє сторіччя" іншого ветерана іншої війни – Ґюнтера Ґрасса. Він із притаманною іронією оповідає про роки Першої світової через діалог між двома письменниками. Палкий оспівувач війни Юнґер та яскравий представник антивоєнної літератури Ремарк переважно п'ють та обмінюються шпильками. Юнґер говорить про лицарську спрагу перемоги та про війну як авантюру, що збагатила їх духовно. Ремарк манірно називає військовиків фронтовими свинями. Але сходяться в одному: хто залишився, крім нас? Хіба що той божевільний Селін.
І тут виникають цілком логічні запитання. Хто ж, врешті, залишився, крім нас, і коли з'являться наші Селіни?
2 
1
Комментарии