"Сколько будешь собирать жатву свою, Господи? Скольким еще не воротить дома?" - спрашивает героиня рассказа Аллы Дорош "Реквием". Матери, что должны опознавать тела молодых сыновей, пролежавшие две недели в поле. Священники отказываются отпевать погибших за родную землю. И боль - всему этому мы стали свидетелями, к сожалению, не только в литературе.
Об авторе: родилась в селе Чечельник Винницкой области, окончила Киевский национальный лингвистический университет, аспирант института им. Шевченко НАНУ.
Реквієм
Городи наших батьків межували. В сезон польових робіт старші час від часу перегукувались, розпростуючи спини, обтираючи чола запилюженими долонями, спершись на рискалі:
А шо то, Овсііївно, за концерт через суботу в Будинку культури? Чи буде Ваш хор виступати? Бо я хотіла піти з дітьми, а Семену вата горить в Вінницю їхати. Хочемо поросят взяти і індиків спробувати. Хоч кажуть, з ними стільки мороки.
Та буде, Женю, буде. Маємо до дня незалежності цілу програму. А шо це ви мене питаєте?!, - враз приходила в бойову готовність мама. - Руслане, чи ти своїм не сказав, що духовий музичної теж виступає? Га? Харуско, ви собі як хочте – хоч за козами і баранами, мені фіолетово, але шоб дитина ваша грала на концерті. Оце ще не вистачає, щоб здібні учні кудись пороз'їжджались. Повна катастрофа, Женю. Ви мене розумієте? Позор на весь район! Скажіть, що ми з Вами домовились.
Було видно, що Руслану незручно перед директоркою музичної. Він густо червонів і вже збирався щось відповісти, як Женя, яка було вже взяла оборону і налаштувалася дати відсіч усім об'язалівкам на світі, пускала вислужливий смішок, замість наготованого обурливого:
А як же, Овсіївно, а як же. Так і передам Семенові. Хай собі робить, як знає, як не хоче почути що дитина грати вивчилася. А ми будемо. Он якраз минулої неділі нову сорочку Русланові купила. Як відчувала.
І обопільно пишні свого компромісу, сторони вертали до сапання.
Сотки тим часом на місці не сиділи. Напружено дерлися знизу вверх, пагорбом, а посередині стрічались з сонцем, що йшло на стріч вайлувато і зухвало, аж поки не плюскалось радо в криничку. "А голопопсько знай купатись", - сміялась я татові, аж він заходився, хапаючись за кілок на кордоні між городами, щоб не впасти.
Тоді всі кидали рискалі і сапи, витрушували в відра подоли, повні помідор чи цибулі. Наспіх в'язали мішки з кабачками, яких звідкілясь насіював вітер, щороку, і спасу від них не було, гірше бур'янів. Але перед тим ішли до криниці і пили досхочу, голосно, з плямканням. Всі мили руки, а чоловіки – знімали майки і обливалися крижаною, фуркаючи, як коні.
Дитиною я ненавиділа городи. Вбивчою люттю самурая і лінню запеклого саботажника. Масні шматки вінницького чорнозему, що чіплялися до підошв, пилюку на обличчі, рядки картоплі, які здавались безкінечними, як поеми Байрона, і їх огидних смугастих мешканців – колорадів. День городника розпочинався драмою, що скоро ввивалася трагедією, розгорталася карнавалом і фінішувала фарсом. Моє городнє ККД не вартувало й десятої долі батьківського педагогічного тиску. І було би їм поступитися, аби знали, що наїмся травленої кукурудзи, тільки би не брати сапу в руки.
У короткій перспективі цей маленький бунт скінчився трьохлітровою банкою марганцівки, у середній – на город мене більше не кликали, у довгостроковій – з того часу я бачила Руслана так рідко, що й не спостерігла, коли він закінчив школу і виїхав до міста – навчатися на воєнного.
Натомість Каруска, його мати, траплялась мені повсякчас. По дорозі в школу, з базару, на дискотеку, від подружки, гуртом чи одна – скрізь вона. Завжди з одним і тим питанням: "чи піду за її Руслана".
Красуня ти! А подивись, який Руслан у мене. І працьовитий, і розумний, і слова поперек не скаже. Золото, а не чоловік. І от побачиш, буду тобі найкращою свекрухою.
Я знічено посміхалась і відповідала щось наче "та мені ще рано про таке думати".
А вона й не слухала і обіцяла передати від мене привіт синові. І бігла собі, посміхаючись під свій кирпатий ніс, легка й безтурботна, як усі руді. Не пам'ятаю, що за плаття вона носила, світлі чи кольорові, з підборами чи без, ситцеві чи шифонові. Точно не чорні. Дивно, похорон – єдина подія, що не мусує питання дрес-коду. Каже:
Я його одразу по зубам впізнала. Там, у морзі в Дніпропетровську. А вони ще експертизу робили. Нащо? То ж дитина моя. Я ж йому кожен пальчик цілувала, кожну рисочку на долоньці. Та їм видніше,- гладить забиту домовину, а очі сухі, виплакані. Синьо-жовтий в ногах, стопочкою. Наготований до урочистостей.
Тепер він вдома.
- Чуєш синку, тут твоя вчителька з сольфеджіо прийшла, Валентина Овсіївна. Питає про тебе,- Женя закриває очі, наче силується щось згадати. - А пам'ятаєте, як він на тубі грав? Гарні костюми з китицями ви їм замовили, Овсіївно, Русланчик любив музичну. А особливо як свято чи концерт, чи парад .
- Як не пам'ятати, Женю. Сумлінна і сумирна дитина Ваша, аби всім таких. Померлий, про якого пам'ятають – живіший за живого, - не стримується Овсіївна і тягнеться за хусточкою. – Та кого я обманюю?- ридає по складах. - Дай Боже йому царства небесного. Скільки збиратимеш жнива свої, Господи? Скільком ще не вернути дому?
- Щаслива я, що дома він, знайшовся. Це ж за три дні сорок днів. А так ще погуляє душа рідною хатою. Посидить на дитячому ослінчику – я його з горища знесла вчора, виставила на осонні посеред городу, між виноградним навісом і криничкою нашою межовою. Втішиться знайомими краєвидами. Плавними горбами, лісосмугами багряними, оцим падолистом ясним. Хоч так. А хтось, Овсіївно, лежатиме на тій пласкій ріллі, в степу, і вітер свистітиме, як кулі. Степ мені непривітний. І дитина до нього не звикла…
Сусіди юрбляться попідтинню – з делікатною осторогою, розмов мало, в двір не заходять. Павутина важких зітхань тягнеться вздовж воріт, огортає Жовтневу. На розі з площею Шевченко обривається раптово, як Бабине літо. Плотина тихого хлюпання проривається рівно за чотириста метрів від Харускової хати. Двори центру, заставленого дво- й п'ятиповерхівками гудять як вулики. Чоловіки стоять позад жінок. Мовчазні, злі, курять, понуро дивляться під ноги, уникають зорових контактів. Жінки зриваються на крик, клянуть, ридають. Якби замовкли – то почули б як в дворі скриплять пусті гойдалки. Дітям наказано сидіти по хатам. Але діти все знають. Навіть якби шибки були забиті – вони би чули мамські зойки. Ось дзвони, що вмент вкривають селище – від левад за цукровим заводом до заправки на горі. Видно, що натовп на мить ціпеніє, і лише курликання , що наскрізь прорізає лінію високовольтних передач, наче скрипічний ключ, вертає людям дар мови.
Вони ж православні наче, чого костел у дзвони б'є?, - питання шириться площею , а потім гулькає радіально – по всім дрібним вуличкам, апендиксам і закапелкам. Аж поки не доходить до того, хто все знає:
Ви що, сьогодні народилися? Та ж наш батюшка відмовився Руслана відспівувати. Каже, сатана в хлопців вселилася, що своїх побратимів на Сході зневажили і вбивати пішли.
Та ви що, Марино Іванівно, і оцю кацапську гниду ви ще батюшкою величати будете?, - скипає Галина Григорівна, Русланова перша вчителька. – Ноги моєї в тій церкві не буде, навіть на Пасху. Та побійтесь Бога, хлопці рідну землю боронять, а ви кремлядські проповіді переповідаєте? Мізки виполоскали, а тепер і серця розкачують? Звірі в рясах. То ж наша дитина, спам'ятайтесь! Я його ще отаким пам'ятаю. Та будьте ж громадою, люди, бойкотуйте цього мерзенного попа. Плюньте в очі путіно-кирилівській ляльці, то ж вража пропаганда!
Богохульниця, - шиплять дві старезні баби в тернових хустках, майже беззвучно. Оглядаються і дають драла. Бо громада оживає. Чоловіки гуртуються, обговорюють хто що знає – карту боїв, селища, що затягнуло в котел, втрати української армії, помилки командування Генштабу.
Жінки оточують Галину Григорівну, вона дружна з Харускою.
- Галино Григорівно, якщо тиждень він у полі лежав, а ще 2 у землі… Хто поховав, вказав могилу? Як взнали, що то він?
- Паспорт у кишені був. З ним і поховали. Якісь місцеві. Знайшли у чорній росі конюшини. Після. Одвезли на кладовище найближче. Прикопали лише, - запопадливі вже, чекають, мо, хто шукатиме. Шукав його Довбуш білокамінський, комбат наш. Той, що Карусці клявся живим його додому вернути. Привіз… Ой, не кляніться люди, такі часи… Стояв на колінах у Каруски на подвір'ї зранку вчора. Що вже просили піднятись – дарма. Поки не зомлів на сонці, то вже тоді я ж чоловіком його до нас в хату забрала.
Отакий недільний жовтневий полудень. Звичайно неспішний, на подив теплий. Сповнений недотриманих обіцянок . Наче не осінь кочегарить, а літо тліє, витребенькує. Сьорбаю і слухаю, згадую і плачу, вперше за п'ятнадцять років. Помалу. Спочатку Русланове ластовиння, потім очі кольору ряски на Івана Купала – недозелені, з жовтаво-коричневими плямками. Пшеничне волосся, снопки брів. Похапцем порпаюсь в дитячих альбомах – наче там точно є, хоч одна, хоч чорнобіла, групова, випадкова, якась. Та ні.
Узагальнене не болить, статистика бреше, поезія прикрашає. Лише криничка напуває. Рілля снить і сниться. Караван іде. Дзвони дзвонять. Бо глухо, коли їх немає, і гірко, як їх оплатили. Не злюся,про що не знаю, не питаю скільки непохованих- непізнаваних лежить в кривавих степах, скільки носитимемо траур пам'яті. Дужче бринить кринично-освячене, сповивальне: скільки любові в серці матері, що і в пекельному котлі здатна викресати іскру вдячності.
5 
4880
Комментарии