Ексклюзивы
воскресенье, 24 декабря 2017 19:00

"Получил типичное для некрымцев прозвище "бендера" и несколько синяков, когда с курсантами спорили, чей "всегда "был Крым", - новелла финалиста Владимира Тимчука

"Получил типичное для некрымцев прозвище "бендера" и несколько синяков, когда с курсантами спорили, чей "всегда "был Крым", - новелла финалиста Владимира Тимчука

Публикуем произведение "Подвиг" финалиста конкурса "Новеллы по-украински" Владимира Тымчука.

Автор родился в Закарпатье. Окончил Житомирский военный институт радиоэлектроники и Киевский лингвистический университет. Кандидат технических наук. Преподает в Национальной академии сухопутных войск им. гетмана Петра Сагайдачного.

Творческой деятельностью занимается четверть века. Дебютировал в 2009 году сборником стихов "Весенние водовороты". В дальнейшем автор книг "Гуцульское восстание" (поэма, 2013), "Словодием" (новеллы, 2013), "Донецкий аэропорт" (поэма, 2014), "Вогниты! Выжить! Победить!" (Поэзии, переводы, проза, 2016).

Полный текст:

Андрій Анатолійович зважився пройтися.
Сонячний день, виблискуючи в давно небаченій блакиті спокійного моря, таки зваблював до прогулянки. Думкам потрібен простір — затісно їм у нараз посивілій за крайні три тижні голові. До того ж запала мовчанка після — вже не згадати скільки днів і вечорів, та і ночей зрештою, — вирувань емоцій, аргументів і сподівань гнітила навіть більше, ніж у миті, коли доводилося вибирати між учора і завтра.


Найголовніше, що в ці дні їх уже ніхто не зачіпав, не контролював, не присікувався. Він вирішив піти від моря, яке він полюбив у свої перші весни кохання, чи просто любощів, коли втікав у самоволку з нахімки до скверу севастопольських курсантів. Зараз чомусь стрельнув спогад, як він "зрізав різьбу" зі своєї незайманості. Незважаючи на всю рішучість, що вселив у нутро за час вечірньої прогулянки, омріюючи, як він її повалить і як задере їй ноги, на березі, коли Даша запропонувала голяка скупатися під місяцем, йому заклякло. "Дурнику, ти що ніколи не плавав із русалкою?", — і вона його грайливо відштовхнула, задкуючи у воду та викидаючи за чергою на берег майку, на якій застерігав надпис Don't touch me, if you can't, спідничку в зелені горошинки та малинове бра, і такі ж трусики, які ще за днини, просвічуючись, викликали в нього гострі болі в мошонці, яких уникнути не знав як. Освіжаючи в пам'яті, а, радше, зігріваючи себе тією теплою минувшиною, яку і доволі ще холодне — квітень ж бо — море не остудило, — стільки жару невміло незлагоджено випромінювали молоді тіла, Андрій Анатолійович не зчувся як піднявся Галерейною до прохідної коньячно-винного. Любив він за Укрáїни по службі, якось навмисно не пов'язуючи з похвалою від начальства чи, навпаки, неприємностями, заходити до винарні, аби і далі розвивати можливі задатки сомельє.
– Дєвушка, миленька, налийте стаканчик "Бастардо". Мерсю.


Незважаючи на те, що сюди він заходив нечасто, вміла продавчиня все одно постійних і, головне, прогнозованих клієнтів знала. Андрія Анатолійовича вона знала.
– Святкуємо?! Хохли забираються і тепер нас ніхто не образить.
Андрій Анатолійович, а він дослужився до чина "кап-два", співаючи по понеділковим підняттям прапора "Ще не вмерла…", звично не підтримував задушевних розмов у громадських місцях — усе ж офіцер як не як — але нині, в останні дні березня, що все перевернув, потягнуло і його на слизьке.
– Самі винні. Ніколи Кримом не цікавилися і по-людськи вирішувати питання не вміють: ні з людьми, ні зі стратегічним партнером.
– Нічого. Нам тепер усім платню піднімуть — Росія ось яка багата і могутня.


Дивно. Абсолютно всі довкруги мислили, чи говорили, однаково: "більше грошей", "тепер захистять" і "що вона нам дала?". Він же — а його зростили передгір'я Прикарпаття — знав, що дала Україна Кримові: в школі і з географії, і з історії мав не дуті п'ятірки, тож не дивно, що вже на першому курсі отримав не лише типове для некримців прізвисько "бендєра", а й кілька синців, коли з курсантами сперечалися, чий "завжди" був Крим. Із синцями заробив і авторитет, бо "бендєр" хоч і не долюблюють, але якщо хтось стоїть за своє, то силі і рішучості віддають належне. З Андрієм, оскільки той був "немісним", виявилося корисно товаришувати: підстрахує зальотника, коли того посадять на "козу", "позичивши" власне звільнення, а сам залишиться в "розполозі", і нарядами радо махнеться. До того ж не здасть.


Його жінка — нею виявилася не грайлива русалка в зеленуватім горошку — поплинула до іншого "морячка" — а пітерка Олєнька із СеваНТУ. Її "папік" завершував службу на "чорноморці", отримав чудову чотирикімнатну квартиру на генерала Хрюкіна. Знайомство банальне: підчепив Андрій її, звісно ж російською, на Графській, запросив на "Балтику" з рапанами і …майже готовим молодим лейтенантом вирішив розписатися. Батьки щойно дізналися, що москалька, їхати не схотіли. Оля на початках артачилися і наполягла на переведенні Андрія на ЧФ — тоді такі речі були непоодинокими, але "папік" її на місце поставив одразу: "Все равно служіть будєм вмєстє. А так поєдішь на Сахалін ілі в Сєвєроморск". Тесть, згодом, взяв український паспорт, кажучи, що "будєт помогать страну строіть".


Служба йшла пучком. Південне палюче сонце яскраво засвідчувало Айнштайнову теорію відносності: за довшої літньої днини робочі (хоча яка робота? — плани, доповідні, звіти) години коротшали, а за вітряних мокрих паскудних, як для ПеБеКа, довгих пізньо-осінніх вечорів такі ж години… також коротшали. Грошового на життя з натугою вистачало: кохана працювала, улюблену онуку-школярку розніжували дідусь і Лісавета Марківна, "мама". Вдавалося назбирувати грошенят і на мандри: в шлюбі з часом свекри порозумілися з невісткою, навіть вінчання замовили, і тепер на півліта до них мчить Олюся меншенька, та й Оленька доросла також радо виривалася з переповненого в липні Криму на дюжину-півтори деньків на "западну". Про долучення до когорти "чорнозимників", незважаючи на отримання ними в декілька разів більше українських гривень, не йшлося: звична участь у спільних "святах" прищепила відразу до "старшобратників", які за годиться мали піднімати на сміх український флот, не лише Анатолійовичу, а й поступово усій родині. Ба більше, Оля стала бридитися і тих офіцерів "незалежників", які, як це було помітно неозброєним оком, охоче запобігали перед істинними "русскімі", відказуючи на "неньку" та кпинячи з її ставлення до моряків нібито "тисячолітньої морської держави".


…Про те, що "не побузять і домовляться про якийсь новий status quo" — "щось буде серйозніше" — Андрія Анатолійовича повідомив тесть: "куратор" вийшов на нього і, так би мовити, пронюхав його готовність довести "хунті", хто в домі — українському? кримському? спільному? — господар. Військова вишколеність тестя — не задавати зайвих питань — його власне кредо "кто вапроси задайот, юбека таво не ждьот" дозволило за совка замилуватися першим місцем служби йому, зеленому летьосі, що з чотирма валізами та двома бабськими ротиками — милої ще ненаглядної та піврічної донечки ще немовлятоньки — прибув за власним, як золотомедаліст, вибором від прохолодних вод Маркізової калюжі до набагато тепліших хвиль Балаклавської бухти.
– Ще один Майдан українцям Путін не пробачить. Уся ця шуміха мені дуже вже нагадує забуту маячню про "механічний апельсин": він спробує потугою задавити Україну, розпочинаючи з намареної Новоросії.


– Нас також блокують. Підігнали "тигри" та "камази". І масовка накачана на психіку тисне – їй навіть платити не треба, дай "на родінє" подихати трішки та сконати.
– І що командування? Київ? Якісь розпорядження надсилає?
– Нічого не шле. Тільки селектори або телефонні поради триматися.
– Це свідчення того, що Крим здадуть. Які можуть бути наради чи поради? Ми ж обоє військові. Є загроза — бойова тривога, військкоматам — повістки штампувати, діючих — на базу, зброю видати, частину вивести в район розгортання, розпочати злагодження, зрештою пристрелити когось, хто вдає, що не розуміє межі поста. Землю свою треба захищати. Ось чечени з нами махалися років з десять, поки ми їх не укатали масою, як Жуков. Грузини рипнулися, але теж дослухалися до порад західних партнерів.
Андрій Анатолійович уже кілька тижнів спостерігав, як у частині "зникали" кадри, хтось виходив у місто за зубною пастою і не повертався, когось апендицит прихоплював. Ще кілька днів і частина за керівними документами виявиться навіть небоєздатною — такою, що не відновлюється, лише формується наново. І за цим також доволі спокійно спостерігав і командир частини із заступниками: ні, для годиться, збирав усіх у світлиці, закликав до витримки, до військової честі, але в його нібито металевому голосі вловлювалися нотки скепсису та злорадства.


– У школі ми вирішили перед уроками співати український гімн! — Як ще один грім серед ясного неба прозвучало від Олюсі.
– Хто це ми? — Зрозуміле батьківське.
– Ми — це ми. І я попереджаю: дзвонитимуть зі школи. Мабуть, класний або завуч.
– Вас викликали?
– Наказують гімн більше не співати. Лякають неприємностями. І взагалі, кажуть, діти не мають бути втягнені в політику. А мені це остогиділо. Я вирішила: після дев'ятого поїду вчитися геть з Криму. Або у Бурштин на енергетика, бабуся порадила, або у Косів на художника. Хоча, може, і на провідника в Чернівцях — між вами і бабусею щотижня мандруватиму.
На материк, як не дивно, родаки по дружині доньку-онуку відпустити згідні.
– Березовський присягнув народові Криму.


– Я в один рік з ним вчився. Його ім'я вигравіювали в позолоті на дошці найкращих випускників академії. Це в нього, значить, вже третя присяга.
– Ти що робитимеш?..
Він знав, що робитиме. Він не хотів ставати співучасником подій, за якими ще раз просерають Україну. Він не міг себе уявити в армії держави, яка себе не захищає. Він не виніс би служби з тими, хто вислугу сприймає, як досягнення задоволення благ. Він не знав, як дивитися в очі батьків і односельців, які питатимуть-насміхатимуться, чому здали Крим, Донбас, Одесу, Харків. Він твердив собі, що армія має виконувати бойове завдання, перемагати та і програвати, але воювати. Армія має бути армією.
Завершувався березень дві тисячі чотирнадцятого.

Произведение еще одного финалиста можно прочитать по ссылке.

16 декабря в киевском книжном магазине "Смолоскип" состоялось награждение конкурса "Новелла по-украински" от журнала "Країна". Проводится с 2013 года. В этом году действие произведения должны были происходить в современном украинском городе. Организаторы получили более 300 текстов. В финал прошли 15 авторов.

Сейчас вы читаете новость «"Получил типичное для некрымцев прозвище "бендера" и несколько синяков, когда с курсантами спорили, чей "всегда "был Крым", - новелла финалиста Владимира Тимчука». Вас также могут заинтересовать свежие новости Украины и мировые на Gazeta.ua

Комментарии

Оставлять комментарии могут лишь авторизированные пользователи

Голосов: 312
Голосование Какое спортивное событие года вам запомнилось больше всего?
  • 1) финал футбольной Лиги чемпионов в Киеве
  • 2) Кубок мира по футболу
  • 3) победа украинского боксёра Александра Усика над россиянином Муратом Гассиевым в Москве
  • 4) выигрыш сборной Украины по футболу группового турнира Лиги Наций
  • 5) победа Элины Свитолиной на Итоговом турнире по теннису
Просмотреть
Погода