Публикуем произведение "Туман" финалистки конкурса "Новеллы по-украински" Татьяны Калитенко. Автор родилась в 1992 году в Киеве. В 2013-м окончила бакалаврат Национального педагогического университета имени Михаила Драгоманова, факультет украинской филологии и литературного творчества имени Андрея Малышко. В 2015-м закончила магистратуру Национального университета "Киево-Могилянская академия" по направлению "филология, литературоведение". Ныне является докторанткой второго года обучения Докторской школы Киево-Могилянской академии по направлению "теория литературы".
Пишет для ресурсов "Читомо", "Букмоль", "ЛітАкцент" как литературный критик. Время от времени сочиняет и пишет истории.
Полный текст:
– А хочеш знати, куди я зникла? – питаю у товариша, якого випадково зустріла на вулиці Брно. Я так давно його не бачила. Я так за ним скучила, так за ним скучила, так скучила. І як же це по-божевільному радісно – зустріти знайоме обличчя у незнайомому місті. Наче води свіжої ковтнути після літрів густого меду. Бо тут все повниться чужими словами, крізь які годі й розчути бодай одне рідне. Тут так багато вулиць, які ще не відають, як жадібно я вмію крокувати бруком, але мені так сильно натерло взуття, що вони, мабуть, так і залишаться у своїй порожній темряві незнання. А помножте всі ці незвідані кілометри і звиви вулиць на нескіченність… Ох, який же це нестерпний огром, і ніхто від нього не захистить і не порятує, бо поруч нікого немає.
– Зникла..? А куди? – вдає, ніби йому справді цікаво. От собака.
– От нарешті зробила паспорт і почала їздити, бо як показує досвід, грошей, витрачених на подорожі, ніколи не жаль. І це ж насправді не так дорого, а враження і спогади лишаються на все життя.
– О, ну, вітаю. Це якось так… Гарно. – а твоя смердюча голова не може вигадати щось інакше? Ти ще позіхни. Свиня горбата.
– А як ти тут опинився? Це ж так дивовижно… Ми у Києві не так часто перетинались, а це – крихітне нетуристичне студентське містечко… Не перестаю дивуватись життю! Нас притягнуло, мов магнітом!
– Емм… Ну так, напевно, дивовижно… Але на те воно й маленьке, щоб… – замовк на кілька хвилин, втупившись мені межи очей. Все-все, ти переміг у номінації "найкращий співрозмовник року", можеш більше не старатися, розслабся.
– Як добре, що ми зустрілись, бо мені тут і поговорити навіть немає з ким. А ще тут такі густі тумани, і це так смішно. Уявляєш, вчора гуляла ось на цьому самому місці й натрапила на якусь кам'яну арку, оточену колонами з плющем. А тепер намагаюсь її знову знайти, хоча маю враження, що її тут ніколи й не було…
– Арку, кажеш..? – а ти головатий, еге ж?
– Так… Дуже стара. Не скажу, що середньовічна, але років зо 300 вона простояла точно. Я зайшла у неї й побачила дворик. Через туман було годі й розгледіти його повністю, а тому доводилося йти обережними, майже боязкими кроками. Я немов пливла у мутному білому киселі, який прозорішав лише біля моїх очей. Я йшла, поки не наштовхнулась на стіну, яку почала досліджувати легкими доторками пучками пальців. А оговтавшись, почала йти вздовж неї, поки не натрапила на мітлу, що була обперта об стіну. Взявши її до рук, я підняла мітлу горизонтально над землею, перекинула ногу і хотіла підлетіти, щоб подивитися на подвір'я згори. Але нічого такого не сталося. І це мене навіть обурило, адже раніше у мене все виходило. Якось навіть вдалося протриматись у повітрі щонайменше шістнадцять з половиною хвилин. А тут – зась. Дурниця якась, скажи?
А потім туман ніби трохи порідшав, і я побачила двері у невеличкий під'їзд. Вузенькі, у зеленій облупленій фарбі. Зелений – це колір. Потягнуло запахом смаженого м'яса. Мені так стало приємно й голодно, що аж схотілося зайти і напроситися на обід. Але коли я зайшла – побачила, що потрапила в якісь нетрі, де давно ніхто не живе.
– От ти кажеш, мітла не взлетіла. А з горбочка пробувала? – яке ж ти безсердечне, жалюгідне, гниле, мерзенне…
– А потім я вийшла ще в одні двері, протилежні вхідним, і знову опинилась у дворику. Здавалося, він дуже схожий на той попередній, перший, але мої відчуття від простору були інакшими. Наче щось мене вирвало з одного місця і миттєво перенесло в інше. Отак схопило за плечі й переставило. З тобою такого не буває?
– Буває. Після кожної гулянки. – принесло ж тебе сюди чортами. Ще трохи – і я із задоволенням виколю тобі очі та розкрою череп. Впевнена, що там нічим і собак нагодувати. Згинь.
– А давай сядемо тут на розі у кав'ярні. Здається, у них було чудове темне "Старе Брно". Ти ж любиш пиво? Але якщо хочеш чогось солоденького – наполегливо раджу медовик і чай ройбуш. – лайна, лайна наїжся! – Мені подобається оце місце біля вікна. Тут можна спостерігати плин і пульсацію міста. От нещодавно снідала в Амстердамі в кафе Kuijper (до речі, на Тріпадвізорі його досить високо оцінили), і мені пощастило сісти за столик біля вікна. Смачну їжу доповнювала затишна атмосфера, якою наповнений кожен куточок, кожна посудина цього закладу, а життя на вулиці давало відчуття, що я перебуваю в якомусь авторському кіно. О, я досі пам'ятаю ті наші довгі посиденьки у пані Галини вдома за чаєм-вином та за переглядами артхаусу. Це було по-казковому незабутньо. Цікаво, як зараз поживає ця чарівна жінка. Вона справила величезний вплив на моє становлення.
– Продала свого чоловіка. – Господи, який же ти слабий на голову. Що ти несеш?
– Що, перепрошую? Так, будь ласка, два медовика, заварник із ройбушем і дві чашки. Повтори ще раз… Не дуже правильно тебе зрозуміла.
– Продала. Свого. Чоловіка. Пам'ятаєш, був у неї такий… Трохи пиячив, шаркав старими тапочками, завжди мовчав і здавався дивакуватим, проте загалом справляв враження порядної людини. В якийсь момент у мене впали оці дурнуваті романтично-юнацькі шори, і я помітив, що вся родина пані Галини цурається його не згірше прокаженого. Спав він на кухні на розкладачці, мав окремі столові прибори, які лежали поодаль від решти тарілок і ложок. Онуки тикали йому і грубили… Та й взагалі він був для всіх цих вдаваних інтелігентиків, немов більмо на оці.
– Мені здається, ти перебільшуєш… Вони завжди були такою милою парою. Пані Галина і пан… Пан…
– От-от. Ти навіть імені його не згадаєш. Сергій. Без вищої освіти, у простому одязі, з незмінною пачкою дешевих папірос у руках – брешеш, брешеш, дурню. – Не пам'ятаєш, як на День народження малої Оленки пані Галина розлютилась, коли її чоловік приніс святковий торт?
– Ну, він, мабуть, взяв не ту кількість свічок…
– Ні. Його провина була лиш у тому, що він з'явився на свято, що ми всі побачили Сергія у вилинялій фланелевій сорочці та розтягнутих на колінах штанах. – як же це ницо обмовляти інших людей за їхніми спинами. Бруд, бруд. Закрий свого поганого рота.
– І як же його, як ти кажеш, продали?
– Якось він страшенно перебрав у якогось свого товариша і повертався додому поночі. Поперся через дорогу і ррраз – машина збила на смерть. Водій запропонував гроші пані Галині, щоб та не подавала заяву в поліцію. І що ти думаєш? Вона радо їх взяла, бо й набридливого чоловіка позбулась, і кругленьку суму прихватила. Люкс, правда? – пліткар смердючий. Оце ж вигадав, щоб лише очорнити благородне ім'я.
– О, подивись, який розкішний медовик. Чехи вміють їх робити. У нас такого ніде не знайдеш. Спробуй його разом із чаєм – його іскристий аромат доповнює теплі відтінки меду. Справжнє мистецтво! Справжня магія!
– То що ти думаєш про цю історію? – я думаю, що ти безсовісне брехло, яке забиває мені баки.
– Зразок жіночого милосердя!
– Навіть на похороні не плакала.
– Інтелектуалка духу!
– А потім відразу купила нову пральну машину, холодильник і зробила ремонт.
– Ти, мабуть, мав на увазі якусь іншу пані Галину.
– Як багато країн ти вже відвідала? – тобі стільки за все життя не побачити, неотесане ти село.
– Ооо… Я чекала на це питання від початку нашої зустрічі. Спочатку я побачила Португалію. Порто дуже яскраве містечко, але дещо химерне – ні на що не схоже. А от у Лісабоні мене обікрали і якби не допомога місцевих – я би не змогла добратися до готелю. А в Італії мене найбільш вразив міланський собор Дуомо…
– Кирилівська церква? – що?
– Що?
– Що?
– Проте, знаєш, гарячий клімат – це не зовсім моє. Їжа, темперамент, кольори – звісно, це все вражає й зачаровує, але у спекотних країнах я зовсім не можу дихати. Помираю. А тому й вирушила у Скандинавію…
– Чи не завеликий контраст? – як же тебе спекатися?
– Я знайшла дешеві квитки із Риму в Копенгаген. Про тамтешні високі ціни нам, звісно, не брешуть. На широку ногу не погуляєш, але завдяки Каучсьорфингу можна знайти не лише безкоштовне місце для ночівлі, а й нових місцевих друзів, що підкупає, чи не так? А потім я не знаю як опинилася у фінському Тампере. Маленьке затишне й безпечне містечко з тисячами озер. Думаю, там було б непогано виховувати дітей, якби не тумани.
У мене таке враження, що вони мене переслідують навіть у сонячний день. От якось я познайомилась із одним іспанцем у Мюнхені – чудовий діалог, іскри зацікавленості між нами… І щойно нам принесли рахунок за розкішну німецьку вечерю зі шніцелем і фруктовим пивом – так відразу набігла густа хмарка, заповнила все навколо так, ніби хтось наповнив приміщення димом. Я простягнула руку, щоб знайти свого нового знайомого, але наштовхнулась на точнісінько таку ж стіну, про яку розповідала тобі раніше.
– То скільки це міст в цілому? – заздрощі – це гріх, і тобі вже не відмитися від пекла.
– Двадцять з чимось. Чи більше. Я вже не згадаю. Дівоча пам'ять, знаєш… Офіціанте, а можна відразу рахунок? Бо коли по-справжньому відкриваєш світ – такі дрібниці, як кількість країн, міст, витрачених грошей, втрачають вагу. А разом зі світом ти пізнаєш і себе, знаходиш відповіді на внутрішні питання.
– Ага, і весь час натикаєшся на стіну в тумані. – як би я хотіла, щоб тебе мама не доносила. Я тут перед тобою душу розливаю, а ти вибрався за кордон, у крихітне чеське містечко і корчиш із себе павича. Гидота. Заведи ще тревел-блог, задериковатий ти мудаче. – Ні, для тревел-блогу у мене справді мало досвіду в подорожах.
– Що?
– Ти все це говориш вголос, але я не ображаюсь. Не хвилюйся, все розумію – місяці ізоляції в павлівці можуть кого завгодно перетворити на дикуна. Але я радий, що ти нарешті вийшла. Будемо бачитись частіше. О, рахунок. Ділимо навпіл? З тебе сто десять гривень.
– Ти такий кумедний. Які ще гривні в Брно? Ти мав на увазі чеські крони, звісно. Знаєш, мені досі якось незвично розраховуватись такими крупними монетами. Таке враження, що ми в якійсь казці, й нам не вистачає оксамитових червоних мішечків, у яких можна…
– З тебе сто десять гривень. Ми зараз на вулиці Сагайдачного. У Брно немає такої.
Новеллу еще одного финалиста можно прочитать по ссылке.
В конкурсе "Новелла по-украински" победило произведение "След" 36-летней писательницы Юлии Илюха из Харькова. Она получает награду - 5 тысяч гривен. Всего на конкурс в этом году прислали 71 новеллу. Тема произведений была свободной, но символический лозунг - "Без". То есть действие в новеллах должна было касаться безвизового режима между Украиной и Европейским Союзом, происходить в странах ЕС или быть с ними связана.
Комментарии
1