Біля крамниці можна було зустріти безногого на низенькому дерев'яному візку. У ярку – назбирати нерозстріляних куль. Мама чи не щодня згадувала безвісти зниклого батька. Недавня війна була на відстані кількох років. І ми з хлопцями грали не у "козаків-розбійників", а у "наших" і "німців". Я відмовлявся бути "німцем", казав: "Все одно перейду на бік наших – то навіщо?" Зрада навіть у грі вважалася неприпустимою.
Я виріс у державі, де найстрашнішим злочином була зрада Батьківщини. За співробітництво з ворогом, шпигунство, розголошення державної чи військової таємниці належав розстріл. Контакти з чужинцями, втеча за кордон – зрада. За косий погляд, криве слово – за ґрати. Поняття "зрада Батьківщини" в тодішньому кримінальному законодавстві не мало чітких меж. Під зраду підпадало все, що не подобалося державі. Карали навіть за нелюбов. Цей політичний монстр панічно боявся своїх громадян. Він хотів жити, не рахуючись з ціною. Проте – не встояв. Його ніхто не зраджував. Просто, коли настав час, не стали захищати.
Кожна притомна держава має дбати про суверенітет і без вагань карати за злочини проти основ національної безпеки. Це запорука існування. Моя ж люба Україна поводиться з власною незалежністю, наче легковажний підліток. Тяжіє гіркий досвід недавньої імперії, дається взнаки брак державницького досвіду, але Україна відмовляється бачити і карати ворогів своєї державності. Без розбору і тями розкриває перед ними державні двері.
Погляньмо. У парламент зайшли партії, що працюють проти української державності. На уряд і багатогалузеву господарку ми ставимо людей, фактично не перевіряючи паспортів, або – без досвіду управління. Армією та Службою безпеки тривалий час керували генерали потенційного ворога. Лише з війною припинилася ця зрадницька практика.
Кримом і Донбасом протягом 10 років носили прапори майбутнього окупанта – нікому й древка не поламали. На шлях зради рік за роком стають жителі західних областей, які масово отримують паспорти сусідів, – заплющуємо очі. На Закарпатті вже у стінах державних органів почав лунати гімн чужої держави – затуляємо вуха. Відкупимося? Від Московії сьомий рік відкуповуємося. Землями і кров'ю.
Держава, де я жив колись, під статтю "зрада Батьківщини" кидала мільйони громадян – і згинула. Незалежна Україна уникає захищатися навіть від явних ворогів – і також може згинути.
Стаття 111 вітчизняного Кримінального кодексу нині не страшніша за городнє пугало. Лише здалеку може налякати. А чого боятися? Спійману на державній зраді дрібноту іменем держави відпускаємо на волю – як зробили з терористом-пасічником. На акул із політичної верхівки ніхто й сітей не закидає. І вони цим користуються: дрібнота, упевнившись у безкарності, знову їде мінувати чи й убивати українців, акули – відкрито братаються з новітнім Гітлером у його бункері.
Днями почув: Україна, навіть маючи достатньо сили, не встановить свого прапора на рейхстазі московитів. Чому? Та тому, що ворог знатиме про день і деталі штурму. Попередять державним каналом зв'язку. Як здали спецоперацію із затримання вагнерівців. Як повідомили про план штурму донецьких в'язниць, де утримують українських бранців, – про це на початку листопада розповів підполковник Михайло Ніколов.
Воно й справді: зі зрадниками перемоги не здобути. Та й незалежної держави не зберегти.
1 
1
Комментарии