Не закам'яніти на історичній дорозі

Часи Володимира Великого, доба Володимира Мономаха, режим Сталіна. Історичним періодам заведено давати імена вершителів.

Наша незалежність поки що не має імені. Вона м'ячиком викотилася з-під уламків імперії. Взяли в руки, пофарбували в найкращі у світі кольори, поклали на покуті і розгубилися. Відновлювати, як зробили країни Балтії, нам не було чого – самі собі ми практично ніколи не належали. Рватися вперед, змітаючи перешкоди, не було куди – українська мрія не мала земних контурів.

Зробили, як у людей. Поставили президента, відшукавши в радянському сьогоденні такого, щоб кермо не дуже смикав. Парламент сформували зі щойно зметених історією парсун, злегка розбавивши націонал-патріотами і вчорашніми дисидентами. І стали чекати щастя від омріяної волі. Нагорі, мовляв, знають що робити.

Не знають. Не вміють і не хочуть.

Князеві Володимиру випало, вважай, те саме, що й новітнім керманичам. Треба було створити державу, зламати традиції, налагодити механізми управління, переглянути стосунки між територіальними утвореннями. А ще – впровадити фінансову систему з карбування власної валюти, подбати про духовну єдність народу. І налагодити зовнішні стосунки, зміцнивши державні кордони. Князь упорався. Київська Русь під його рукою стала однією з найпотужніших на континенті. Здобув славу політичного діяча й увійшов в історію як Володимир Великий.

Колективне "княжіння" наших поводирів і близько не по­вторило того державницького подвигу. Хоча мали майже аналогічний за тривалістю історичний відрізок – вважай, третину століття. Хіба що із запровадженням гривні впоралися. Управління ж державою збоїть, адміністративна реформа не завершена, економіка – у плачевному стані. Нема чітких кордонів, і вони добре не захищені. Військо послідовно руйнувалося, аж доки запекло війною.

Державного герба і того не домалювали.

Кілька кроків у бік Європи, семирічна війна з Московією, зне­славлена перед світом держава. Хизуватися особливо нема чим.

Чия заслуга і чия вина?

Добу української незалежності назвуть темним періодом пошуку історичного шляху. Пошуку там, де його не могло бути в принципі. Змінюючи один одного, київські поводирі водять країну мертвою пустелею Московії. То віддаляючись від Кремля, то знову припадаючи до зношених личаків.

Фанерний флюгер, безрідний міщанин, атестований кримінальник, мандрівний блазень. Боже, кого тільки ми не обирали! Скільки їх уже було – п'ятеро, шестеро?

Жодним з імен не назветься наша Незалежність, нікого не залишить на скрижалях. Пам'ятатиме хіба керманича, який зробив те, що належало за статусом, – зброєю зустрів ворога.

Ми – сучасники, знаємо їхні імена, комусь симпатизуємо. Та Україна має відсунути їх на узбіччя й іти далі. Не озираючись і не спираючись на жодного. Аби не стати соляним стовпом, не закам'яніти на історичній дорозі. Все добре для України вони зробили, далі можуть тільки нашкодити.

Із біблійних сорока років, відведених на вихід із пустелі, нам залишилося десять. Є шанс вкластися

×