Щойно сідаю писати – починаю заздрити читачам. Бо читачеві що? Не лізе – плюнув і не читаєш. Це по-перше. А по-друге, читач – він же завжди розумніший від автора. У сенсі попереду. Бодай на кілька днів, а все ж. Тим більше, що за тих кілька днів, доки текст від автора мандрує до читача, різне може трапитися. Наприклад, вибори. І виходить, що автор, ще не знаючи результатів так званого народного волевиявлення, мусить про нього написати. Натомість читач, уже знаючи все до відсотка, читає й думає:

"Ну й автори пішли, самі не знають, а самі пишуть".

Гаразд, точних партійних відсотків я справді не знаю. Що не заважає мені передбачити: загальна виборча картина за будь-яких обставин виявиться намальованою в суїцидних тонах. Крім того, ви ж не бували в певному бессарабському селі, де минула значна частина моїх дитинства з юністю, правда? І не знали мого однолітка Миколу. І не їздили на його похорон. А я їздив. І на місці довідався, що повіситись Миколі вдалося лише з четвертої спроби. До того родичі щоразу встигали перерізати мотузку. Але врешті-решт не встигли.

Неможливо врятувати того, хто не хоче жити. Людині, яку по-справжньому охопило бажання накласти на себе руки, жодна сила на світі не допоможе

– Як же це так? – розпитував я на поминках місцевого лікаря. – Якщо ви всі зауважили за ним цю біду, то треба ж було краще пильнувати.

– Розумієш, – відповів лікар, – неможливо врятувати того, хто не хоче жити. Людині, яку по-справжньому охопило бажання накласти на себе руки, жодна сила на світі не допоможе.

До речі, якщо вже зайшла про це мова, одне з найкращих оповідань найкращого українського прозаїка Василя Стефаника так і називається: "Басараби". А найкращим він був, як відомо, бо ні до, ні після нього ніхто не вмів розповідати такі короткі та страшні історії такими сильно кумедними покутськими словами. Як про тих-таки Басарабів, над якими тяжіє загадкове прокляття і раз у раз штовхає представників роду на самогубство: "Я пам'єтаю, як повісивси Николай Басараб, потім за ним стративси Іван Басараб, а ще не минуло було рік, а вже одного досвітка на маленькій вишенці зачепивси Василь. Обтрєс із неї увес цвіт… – Ти пам'єтаєш це, а я тємлю, як на бантині повис їх прадід… Як єго відтєли і несли до хорім, то такий був страшний, шо жінки зі страху плакали. А хлопи нічо, лишень казали: "О, вже не меш із нас шкіру кавалками здоймати, вже ті тот вісадив на бантину!"

А ще раз, до речі, в Україні перед виборами все дискусії точилися: треба письменникам пхатися до Верховної Ради чи не треба. Одні казали, що не треба, бо письменники зазвичай небагато розуміють в економіці чи там юриспруденції. Інші наполягали, що треба, бо письменники – хоч би як вони старалися – все одно вкрадуть менше за економістів з юристами. Я особисто не знаю, треба чи не треба. Знаю лише, що Василь Стефаник також добрий десяток років перед Першою світовою війною присвятив громадсько-політичній діяльності. Бо відчував на собі обов'язок боротися за світле майбутнє знедолених земляків. Аж до того, що став депутатом Віденського парламенту.

Результати? За всі ті роки Стефаник як письменник не написав жодного слова. Як депутат – жодного разу не виступив у парламенті. Тим часом держава, до законодавчого органа влади якої він формально належав, ще за його каденції розлетілася, мов та луплена шкіра, на кавалки. Втім, слова лікаря про неможливість урятувати запрограмований на самознищення організм, я вже вам переказував

×