Якийсь я такий нерішучий, що маю купу друзів. Рішучі вміють визначатися зі своїми принципами і не товаришувати з тими, хто цим принципам не відповідає. А я - ні. Тому серед моїх друзів чи бодай приятелів трапляються й ліві, й праві, й сепаратисти, і соборники, і націоналісти, і ліберали, і навіть вихідці з Донбасу - щоправда, не з тих, кому є за що дякувати.

І оце днями зійшлися зі мною за одним столом, скажімо так, радикал і пацифіст. Ну і, звичайно, після третьої закурили та й почали про політику. Причому, почав пацифіст, який того вечора був налаштований радикально. А радикал, навпаки, намагався відбивати словесні удари опонента пацифістично. Я ж тим часом тільки мотав головою, як тенісний суддя. Але судити - не судив.

Що характерно: особливих стратегічних розбіжностей між пацифістом і радикалом немає. Обоє кажуть на нинішнього президента "так званий" і жоден не сприймає нинішню владу за свою. Інша справа - тактичні питання. Гупаючи кулаком по столі, пацифіст вимагав суворого дотримання тактики ненасильницького спротиву. Радикал на це сором'язливо усміхався і тихо мріяв про стовпи ліній електропередач, оздоблені депутатами, міністрами й рештою народних улюбленців. Тоді пацифіст закричав, що такими жартами ми самі провокуємо їх ще сильніше "закручувати гайки", бо дебіли жартів не розуміють. А радикал відповів, що гайки вони закручують і без наших "провокацій", бо на те вони й дебіли. Після чого я, щоб не мовчати, як на чужому похороні, розказав історійку про свого прадіда.

Пацифіст закричав, що такими жартами ми провокуємо їх ще сильніше "закручувати гайки", бо дебіли жартів не розуміють. А радикал відповів, що гайки вони закручують і без наших "провокацій", бо на те вони й дебіли

Прадід мій - не той, що загинув у Польщі, а той, що ніде не загинув і дожив до народження правнука - пройшов обидві світові війни. На першій був вояком австрійської армії і потрапив у полон до росіян, де вивчив російську мову. Між війнами село опинилося в складі Румунії, тож довелося вивчити й румунську. На другу війну його мобілізували вже совєти, і він потрапив у полон до німців, чию мову і так давно знав. Із німецького полону прадід повертався довго й пішки, тому, крім тифу, підчепив ще по сотні слів із мов кількох принагідних народів.

Маючи такий життєвий досвід, прадід виробив собі миролюбний світогляд. Зокрема, на запитання, як йому в усьому тому вдалося вижити, відповідав, що твердо знає одне: солдат на війні мусить стріляти. Але навіть на війні й навіть солдат не мусить нікого вбивати. Тому він, прадід, завжди під час бою стріляв угору.

- Ех, тату, - докоряв прадіду мій дід, - а якби всі отак воювали, як ви?

- Якби всі, - відказував прадід, - то ніхто й не воював би .

У його розповідях про війну ніколи не було місця для подвигів. Зате був один дивовижний перекур. Випадок цей виглядає так по-літературному, аж не дуже віриться. А може, прадід і справді його вигадав. Коротше, одного разу перед наступом "наші", як і належить, провели артпідготовку. І, як то нерідко бувало з "нашими" артпідготовками, накрили нею і чужих, і своїх. Дочекавшись кінця землетрусу й виверження тисяч осколкових вулканів, прадід випорпався з окопу і побачив, що йти в атаку вже немає ні кому, ні на кого. Поблукавши з годину між розкиданих довкола рук, ніг і голів, він нарешті наштовхнувся на одного-єдиного вцілілого німця. Обоє були озброєні, але обом більше хотілося курити. Німець пригостив прадіда цигаркою, прадід простягнув німцю сірник. Потім вони побалакали, позгадували залишених удома жінок і дітей, трохи поплакали, потисли один одному руки - і розійшлися у різні боки від лінії фронту.

×