Я ледь не півстоліття живу у рубленій кельмою радянській багатоповерхівці. Вже не хрущовці, але ще не панельці 1980-х, дивлячись на яку можна говорити про що завгодно – цегляні стіни, квадратні метри, висоту стель, паркет, вікна на південь, засклені свавільно балкони й роздільні вигоди, – але не про архітектуру. Це коробка з балконами, а не будинок. Але навіть у такому мінімалістичному вигляді вона є застиглим у цеглі й бетоні духом епохи. Просто така вже епоха була, без вибриків. Зараз її звуть застій.
Забулися телевізійні жарти Тарапуньки і Штепселя, і що саме в них було смішне. Вже не смішно, навіть якщо натрапиш в етіх ваших інтернетах. Забулося, що телеканалів було лише два, а телевежа стирчала просто над Хрещатиком, 26, на пагорбі. Забулися чорно-білі телевізори "Темп" із "Дому радіо" на бульварі Лесі Українки. Забувся "Катрусин кінозал" по вихідних. Забулося, що в будинку навпроти жив тодішній капітан київського "Динамо" Віктор Колотов, а "Динамо" вигравало європейські суперкубки, а не ганьбилось десятиліттями поспіль. І мале-е-есенька Лариса Денисенко у коричневій із білим мереживом шкільній сукенці ще не розміняла наш райончик на щойно збудовану піжонську Оболонь.
Ніхто із сучасних людей вже того не знає, хіба що вичитуватиме в підшивках тодішніх газет, якщо збереться писати дисертацію чи роман про ті часи, а будинок – залишився. Такий самий, як той, що номером нижче. Такий же, як і той, що номером вище. У фронт, у кахлях, із балконами, під лінієчку. Однояйцеві близнюки до самої площі з пам'ятником "доньці Прометея", як її називали. Пильнуйте номери,
щоб не заблукати, мучачос. Глянеш на цей стрій зараз – і все про епоху однояйцевих зрозуміло, навіть якщо сам уже – дитя незалежності, ніколи в черзі за маслом із номерком на долоні не стояв.
На щастя, школа моя була в геть іншому ландшафті. Так уже вийшло, що моїм батькам ішлося саме про українську школу, а ближче, ніж в іншому, Московському районі,
у старій дореволюційній забудові нічого не знайшлося. Що ви хочете – столиця УРСР. Зараз, коли читаю про секретарів ЦК партії Шелеста й Щербицького, й судові процеси над українською інтелігенцією, розпочаті другим, розумію, чому так сталося зі школою. Але менше з тим. Уперше потрапивши на довгі й паралельні вулиці Червоноармійську та Горького (Велику Васильківську та Антоновича на наші гроші), я довідався, що всі будинки на вулиці можуть бути різні.
Дво-, три- і чотириповерховими. З різними вікнами на різних поверхах. З парадним та чорним ходом (приїжджих досі дратує манера старих киян називати під'їзди "парадними" навіть у новобудовах). Із псевдоантичними колонами чи готичними горгульями й маскаронами на фасадах, з арабесками над вікнами, з мармуровими сходами й триметровими дзеркалами перед ліфтом. З атлантами й каріатидами, що тримають балкони, врешті-решт.
Якщо шлях до школи вранці займав у мене хвилин 20, повернення додому після уроків розтягувалося на години. Ми з хлопцями навмисне йшли непрямою дорогою, через лабіринти третіх дворів у нетрях кварталів, через всі прохідні двори, наскрізні під'їзди і просто дірки в мурованих парканах, старанно відшуковуваних і запам'ятовуваних. Називалася ця захоплива гра – ходіки.
За кожним поворотом, за кожною наступною протипожежною стіною чи двором-колодцем, на тебе могли чекати відкриття – як фонтан із пеліканами чи бомбосховище, в якому зараз метиковані ресторатори відкрили бар, чи музична школа у флігелі. Це був інший часопростір. Забурився в "ходіки" одразу за школою – і зник на години з навколишнього світу.
Я бував і всередині цих будинків, здебільшого в комуналках із десятьма кружальцями до одного унітаза. Тож мені не було шкода цих клоповників, коли їх терміново, цілими вулицями, почали зносити до брежнєвської Олімпіади-80. Щоб не осоромитись перед іноземцями. Не зрозуміють. Ми їм краще Оболонь покажемо, ряди однояйцевих панельок до горизонту. Красота ж. А через десятиліття несподівано виявилося, що саме та стара забудова, та несхожість і унікальність, доходні будинки кінця XIX – початку XX століття і є обличчям будь-якого міста. Мені досі шкода дітей інших, побудованих з нуля в степу соціалістичних міст, які без цієї Сецесії і її збереження нагадують величезний спальний район. І так, якщо на День міста не співає "Океан Ельзи", як у Херсоні та Чернівцях, це теж не місто, а "рабочій посьолок"
1 
1
Комментарии