Українська ідея - життя, що завжди перемагає смерть

Українцям зазвичай складно сформулювати свою національну ідею. Бо обставини весь закручуються так, що першочерговим завданням кожного з нас стає просто - вижити. Особливо - в протистоянні з могутньою країною, чиєю головною рушійною силою є смерть і насилля. Як перемогти танатократію?

Бачу, що іноземні медіа нас уже "поховали". Але вони завжди так робили.

Ніхто в світі не вірить в українську субʼєктність. Хоча вона - як на долоні. Хто має очі, той бачить. Саме через неї розвалився СРСР у 1991. Саме вона стала на заваді новому розподілу зон впливу на початку 2000-х. Саме вона пішла всупереч ідеї замкнути нас у вічній "зоні очікування" "Східного партнерства" в кінці 2000-х. Саме вона зірвала "договорняк" західних лідерів з Януковичем у 2013-2014. Саме вона вистояла в 2014-2015 і далі, не давши здійснитися операції "троянський кінь". Саме вона вистояла в 2022, хоча їй давали три дні.

І глибше: українська ідея (або українські ідеї, в множині) завжди мали в історії дивовижну здатність жити і відроджуватися. Попри такі несприятливі обставини, як холодне мертвяцьке дихання імперії, яка сіє смерть і руйнування. Я давно писав про те, що Росія - це політичний проєкт, в центрі якого перебуває насильство, кат, катівня та смерть. Це танатократія. Управління через смерть. В Росії царем стає той, хто здатен управляти смертю, і здатний виробляти її безжально.

Путін дає росіянам свободу вибору різних способів швидко померти. Це єдина свобода вибору, яку вони мають. Царем в Росії стає той, хто демонструє свою готовність вирішувати, кому і коли треба померти. Це я називаю танатократією. Управління за допомогою смерті і через страх смерті. Цей ворог сильний. Смерть, яку він несе, дуже хоче жити. В цьому парадокс. Смерть шукає свого життєвого простору, Lebensraum. Простору, де вона може займатися своєю улюбеною справою: знищення заради знищення. Без перешкод.

Ми є барʼєром для цієї танатократії. Так уже сталося. Можливо, цей барʼєр колись посунеться далі на схід. Але зараз він на наших кордонах. І настільки довго, наскільки нам хотітиметься жити - настільки довго продовжуватиметься ця боротьба. У ній можуть бути різні хвилі, сприятливі та ні. Але головне - щоб ми вірили в себе. І робили те, що треба.
І ця боротьба в останні кілька десятиліть змінює світову політику, хоч би як світові було від цього дискомфортно. А заголовки у пресі - то піна днів.

Оригінал