Чи можна забрати лопату в суспільства, яке риє собі яму?

В останні два з половиною роки українське суспільство постійно опиняється перед викликами: війною, мобілізацією, блекаутами, нескінченними втратами. Як із ними бути?

Кажуть: "якщо людина риє собі могилу - не відбирай в неї лопату". А якщо суспільство риє собі могилу? Чи можеш ти обходити тему стороною? Повторюся у своєму зверненні до тих, хто спроможний аналізувати, обʼєктивізувати, системно і стратегічно мислити: уникати говорити публічно на складні теми - це давати силу тим, хто своїм агресивним невіглаством або надто емоціною реакцією знищує наш шанс на правильні рішення.

Свобода слова і в тому, що про права жінок мають право говорити не тільки жінки. Про економічне бронювання - не тільки військові (взагалі, чому тільки військові? Мобілізація - це відповідальність Уряду). Про безбарʼєрність - не тільки люди з інвалідністю. Про ветеранські політики - не тільки ветерани. Бо все це - наші податки, наше бажання захищати країну, розвивати ОПК, наші можливості, навчання і наш економічний прогрес, наша Перемога і наше суспільство.

Не може бути ветеранської політики, яка б не враховувала економічні можливості держави. Не може бути збалансованої гендерної політики без урахування демографічних реалій.
Саме діалог допомагає знайти найкраще рішення. Попереду ще багато викликів. Виклик війною, виклик блекаутами… а далі - виклик бідності після скорочення допомоги. Виклик демографічний, масштаби якого можуть стати катастрофічними. Виклик грошима, коли вони прийдуть в країну. Виклик Перемогою. Виклик повернням. Виклик реінтеграцією. Поки що іспит ми провалюємо.

Оригінал