Ті самі граблі мобілізації: сто років по втраті державності

Цікаво, чи зібрав би Петлюра військо, якби українці знали, що попереду - терор, масовий голод і геноцид? Ми - знаємо. Але що далі?

Рівно 104 роки тому українсько-польські війська, долаючи спротив російсько-більшовицьких військ, розпочали успішний наступ на Київ. За два тижні об'єднана українсько-польська армія, яка нараховувала десь 40.000 вояків, визволили правобережну Україну і вступила до Києва. Та незважаючи на це, українці не змогли втримати перемогу. Ключова причина - мала чисельність української армії.

Симон Петлюра не зміг провести обіцяну полякам мобілізацію у понад 100 000 військових, що дозволило б протистояти росіянам. Що логічно - за Україну мають воювати українці, а не поляки. Українці не пішли воювати за Україну, наводячи багато аргументів:
- "неначасі", бо посівна
- внутрішні чвари та образи (він гетьманець, а цей анархіст тощо)
- втома від війни
- бажання пересидіти (хай діти Петлюри, Скоропадського та Винниченка воюють)
- небажання воювати далі свого району. (У нас є Холодноярська чи Медвидинська республіка, а все, що далі - нас не цікавить).

Поляки на це подивились і - відступили захищати Польщу. А потім розпочали переговори з росіянами, які закінчились підписанням сепаратного миру. Внаслідок польсько-російського Ризького миру Україна втратила державність, а її територію поділили. Але кожна зрада має свою ціну: менше, ніж за два десятиліття, російські війська окупують Польщу майже на 50 років.

І хоча це трохи інша історія, варто пам'ятати, що за свою країну треба воювати. Ставати до лав та брати в руки зброю - бо ніхто, крім нас, її не захистить. Бо якщо знову програємо - то нас чекає не ЄС, правова держава із сильною ринковою економікою та місце серед розвинутих країн, а статус російської колонії. З повторенням сторічної історії - міграціями, поділом країни, голодоморами та репресіями… Яке майбутнє настане - вибирати нам. Точніше, кожному з нас.

Оригінал