Росіяни підуть із Путіним до самого кінця

Вони розчинились у своїй фашизоїдній любові до "отця нації"

У документальному фільмі корисного ідіота Кремля Олівера Стоуна "Інтерв'ю з Путіним" від 2017 року є дуже симптоматичний момент, у якому головний герой розповідає про свого діда Спірідона Путіна та його участь у Першій світовій війні. У цьому мікроепізоді Володимир Путін розповідає про те, як під час бою його дідусь вистрілив зі свого шанця в австрійського солдата, а влучивши, одразу ж побіг з аптечкою його перев'язати, аби порятувати йому в такий спосіб життя. "Якби він не вистрелив, австріяк би його вбив", — пояснив Путін Стоуну.

У цьому епізоді, наче у краплі води, проявляється вся суть морального образу російського президента: за допомогою ретроспективного редагування ніким не верифікованого минулого практично нікому не знаної людини, Путін, по суті, виправдовує свої "превентивні" рішення 2014 року з анексією Криму та окупацією Донбасу. Але це було би дуже поверховим висновком, розрахованим на податливу до таких дешевих прийомів публіку з числа російської аудиторії чи некритичних адептів Путіна на Заході.

Російська пропаганда лише здається сокирою зробленою. Насправді ж, окрім буквального перенесення нинішніх патернів поведінки в далеке минуле — що, безперечно, забезпечує й історичну тяглість Росії, якій завжди доводиться захищатися (Путін не пояснює Стоуну, а що власне робила Росія на тій війні, пославши туди путінського діда), й "вічний" характер путінізму як певної освяченої і леґітимної методології політичної поведінки (путінізм з'явився ще до народження Путіна, проростаючи з історичної Росії, яка вела лише "справедливі" війни) — існує також особистісний, психічний рівень цього мікросюжету. Лояльному глядачеві пропонується непроявлений і непроговорений головним героєм фільму страх. Путінському дідові довелося захищатися для уникнення найгіршого сценарію — смерті, яка, властиво кажучи, непрямим чином натякає на можливість ненародження Владіміра Владіміровіча — справжньої фобії та катастрофи для будь-якого нарцисичного психопата після найбільшої трагедії його життя — краху СРСР, певна річ.

Упродовж останніх трьох місяців я час від часу заходжу на сайт російського "Радіо Свобода" або празького документального каналу "Настоящее время", де іноді пропонуються кількахвилинні ролики з опитуваннями російських перехожих про перебіг так званої спецоперації та її реальні чи можливі наслідки для країни і їх самих. У тих народних голосах неодмінно вражає і не дає спокою певний елемент, який попервах неможливо було зрозуміти. Ні, цікаво не те, що вони у 80% категорично підтримують свого президента і його політику, а те, що, зупинені в момент ходьби, вони буквально за кілька секунд позбуваються своєї приватної сутности і цілком переодягаються в казенну, позбавлену особистих рис личину. Таке враження, що вони моментально уявляють на собі невидимий мундир "человека служивого", відмовляючи самим собі в індивідуальності. Вони не вдають і не копіюють Путіна, а на кількадесят секунд стають ним, миттєво "самостираючись".

У такі моменти вони не просто намагаються бути слухняними ретрансляторами кремлівської телепропаганди Соловйова-Скабєєвої, відтворюючи пункти путінської доктрини, не просто демонструють свою словесну лояльність і правильне розуміння політичних процесів, а проявляються як органи відтворення верховної волі на рівні міміки, жестів і навіть тембру голосу. Кожен другий із них негайно набуває путінської манери будувати речення і застосовує його логічні конструкції.

Це не просто відтворення путінської "картини світу", а повне мазохістське розчинення з суб'єктом, який ось уже 22 роки диктує їм свою волю, а разом із нею переносить на них свої фобії, характерні риси та кривляння — оті достоєвські ірраціональні "почёсывания", які забезпечують релігійний зв'язок російської вертикалі, де всі завжди на службі. І неважливо, скільки їм років — 18 чи 65, якого вони суспільного статусу і в яких містах мешкають. І неважливо теж, чи справді вони аж так безоглядно віддані тій політичній доктрині і чи справді готові піти у своїх поглядах до кінця. Зрештою, неважливо теж, чи розуміють вони до кінця все, що самі говорять.

Важливою є ознака цього колективного розчинення в образі вождя, несвідоме прагнення копіювати його не лише у словах, а й у тому, що поза ними. Важлива віра й належність до монолітного дискурсу, який дарує не лише переконаність у власній правді, а те, що ця правда тотальна і безумовна, що вона в тобі завжди була. Так само, як і був "вічний Путін" зі своєю мілітарно-імперською безперервністю упокорення і насильства. Насильства, до якого вони звикли, яке терпіли, яке визнали головною підвалиною свого існування і основним життєвим продуктом на експорт.

Тому коли сьогодні на Заході говорять про "війну однієї людини", нам вкотре пропонують логічну загадку про курку і яйце, але водночас роблять прекраснодушну спробу відокремити вождя від свого народу. Західна контрпропаганда натякає на "інопланетність" Путіна і його режиму, б'ючи по цій фашизоїдній любові до "отця нації" в надії зробити тріщину в монолітній конструкції. Але всі ці спроби примарні й наївні. Ніхто з них ніколи не захоче "вбити батька" й осиротіти. Ніхто з них не хоче, щоби Путін ніколи не народився. Всім любі й дорогі його дії та слова. Всі розділяють відповідальність за кров і сльози, знищені міста, зґвалтованих жінок і вбитих дітей. Всім хочеться, аби він жив вічно. Бо без насильства вони ніхто. Без санкції чинити насильство назовні вони ніхто. Це єдине, що вони мають і що їх робить одним народом.

Російській мамі, якій дають зірку героя Росії за загиблого в Україні сина-десантника, важко стримати сльози. Вона, зрештою, починає плакати. Бо вона, зрештою, мама. Цього не скасує жоден Путін. І ось плач — нібито відверта людська емоція, яка належить тут і тепер тобі й тільки тобі — перетворюється на символ віри. "Я горжусь нашим Владимиром Владимировичем", — каже матір крізь сльози путінським голосом і з путінським апломбом правоти і віри. Її про це, вочевидь, не просили. Вона сама знає, що, коли і як сказати. Вони всі підуть із ним до самого кінця. Нам потрібно це пам'ятати.

Передруковується з дозволу видання "Збруч"