24 лютого Росія стала на ескалатор, який везе її вниз

Катастрофа неминуча

У Севастополі для проросійських людей крейсер "Москва" завжди був трохи більшим, ніж просто корабель. Статус "вбивці авіаносців" був просякнутий імперським масштабом і лоскотав его.

Цей корабель будували для Третьої світової, та його бойове чергування символічно підтримувало рівень зазіхань. Мовляв, якщо "Москва" несе службу, то від своїх амбіцій Росія не відмовляється, — пише Павло Казарін для "Української правди".

Тепер "Москва" лежить на дні, а російські соціальні мережі проходять п'ять стадій горя. Спершу заперечували, потім злилися, тепер торгуються. Намагаються переконати себе, що ракетний крейсер затонув через американські підступи.

Вони несамовито жонглюють версіями лише заради того, щоб не віддавати українській армії перемогу над власним символом. Але попереду на них чекає лише відчай і прийняття.

Втім, загибель "Москви" взагалі не має хороших версій. Спроба списати її на "помилки екіпажу" погано в'яжеться з іміджем "кращої армії континенту". Хоча цей статус відтепер також досить умовний.

На тлі того, що відбувається, всі комп'ютерні ігри, побудовані на ідеї "російського вторгнення в Європу", виглядають максимально безглуздо.

Російська армія погрожувала дійти до Ла-Маншу, але не змогла дістатися навіть Фастова. Те, що мало зламати Європу, не змогло зламати навіть Київську область.

Мабуть, Володимиру Путіну зараз дуже соромно. Він витратив мільярди, щоб його боялися, але зрештою з нього сміються.

Адже для російського президента зараз настав момент істини. Він йшов до нього, починаючи з 2000 року. Таке собі роздоріжжя Достоєвського, на якому заведено визначатися з тим, тварина ти тремтяча чи право маєш.

Путін схожий на гравця, який поставив на зеро абсолютно все й тепер має намір не програти. Для нас це означає лише те, що він не перестане ховати своїх солдатів в українських полях.

До 9 травня лишається три тижні. Заведено вважати, що до цієї дати російська армія спробує досягти якихось успіхів. Москва зробила з Другої світової війни громадянську релігію, назвала її "Великою Вітчизняною" та десятиліттями черпала легітимність із цього джерела.

Перемога над нацизмом була оголошена головним "натомість", покликаним виправдовувати все, що до війни, та все, що було після неї. Російська влада раз по раз оголошувала себе спадкоємицею переможців — і на цій підставі вимагала від решти світу вдячних поступок.

24 лютого цей кінь помер, і скакати на ньому більше не вийде. Відтепер Москва успадковує не у переможців, а у тих, хто програв. На російський парад приїдуть лише ті, кого не бентежать паралелі із країнами Осі.

Росія до останнього заперечуватиме свій новий статус, але навряд чи її думка стане когось цікавити.

Кумедно. Росія десятиліттями сприймалася як осередок побутового добробуту. До неї їхали за кар'єрою, грошима та визнанням. Трудова міграція служила "виправданням" для російських зарозумілості та пихатості. Профіцит російського бюджету виконував роль "м'якої сили" — вигоди дружби з Москвою можна було порахувати за допомогою калькулятора.

Відтепер усе це у минулому. Володимир Путін перетворив Росію на негарну подружку, у якої на додачу "тікають часікі".

Часто намагаюся зрозуміти, що писатимуть про цю війну білоруські підручники. З українськими все зрозуміло. З європейськими — також. А як будуть років за десять пояснювати собі всі ці події білоруси? Як вони описуватимуть статус своєї країни? Кого зі своїх співвітчизників визнають героями? Чиї прізвища будуть гравіювати на постаментах?

Це не пусте питання. Останні 50 днів ми сперечаємося про те, як розмежувати колективну провину та колективну відповідальність. Намагаємося зрозуміти, де закінчуються громадяни та починається режим. Сердимося на тих, хто, як папа Франциск, намагається засуджувати війну, а не агресора.

І якщо Путін сприймається нами як продовження російського обивателя, то суперечки про те, чи можна ставити знак рівності між Лукашенком та білорусами, все ще точаться.

До речі. На наших очах відбувається ще одна важлива зміна.

Географія театру військових дій вплітає український схід та південь у національний героїчний концепт. На додаток до українського заходу, який обзавівся цим концептом ще 70 років тому.

Війна нашій країні перестала бути справою лише військових. Вона стала національною та вітчизняною.

Фронт тримають волонтери та підприємці, айтівці та пенсіонери, ті, хто платять податки, та ті, хто розбирає завали. У своїй спробі довести невправність України Росія вкотре добилася зворотного.

Заперечення. Гнів. Торг. Розпач. Прийняття. Адже це не тільки про реакцію Москви на катастрофу "Москви". Адже це ще й про реакцію Росії на катастрофу Росії.

50 днів тому ця країна стала на ескалатор, який везе її вниз. І жодні слова не змінять траєкторію цього маршруту.

Наше покоління напише чудові мемуари.