Війна може спробувати взяти реванш у Київській області. Ми до цього готові

Доброго вечора, ми з тероборони

"У нас розстріляли лише двох. Пощастило".

Дівчина жмуриться на сонці і посміхається. Вона живе у невеликому селі Озера, трохи на захід від Гостомеля. Мій батальйон привіз їм їжу. За місяць окупації у них загинули десять односельців, але більшість від обстрілу, а розстріляли лише двох. Пощастило, – пише Павло Казарін для "Української правди".

Вона показує мені телефон. У списку вхідних повідомлень висить анонімне: "Сьогодні ви отримали SMS. Завтра ми прийдемо до вас". Росіяни шукали навідників, а тому загнали на околиці пеленгуючі станції. Переговори та листування були чреваті обшуком. Пощастило.

Моїй співрозмовниці близько двадцяти. Вона вперта і кумедна. Всі двадцять дев'ять днів окупації вона відмовлялася переходити у розмовах із російськими солдатами на російську. Допомагала пенсіонерам, а тепер керує волонтерським штабом. А ще вона гарна. Пощастило.

Ми возимо продукти та ліки по Київській області. Більшість цих сіл ще не розміновані, сапери нарозхват, а тому снаряди валяються на узбіччі. Жартуємо, що наше завдання випередити заборони та затарити села їжею і ліками до того, як у них заборонять в'їзд з міркувань безпеки.

Ми дивимося і запам'ятовуємо. Це важливо, бо міста прибирають. Щодня з вулиць вивозять зрешечені авто. Затирають плями. Відтягують тракторами бронемашини, що згоріли. Комунальники тягнуть нові дроти та розбирають завали. Незабаром про те, що відбувається, нагадуватимуть лише обгорілі фасади та цвинтарі. Тому ми дивимося і запам'ятовуємо.

На вході в під'їзд лежить порожня котушка з-під рибальської волосіні. Росіяни не обмежувалися мародерством і грабунками – вони також мінували житлові будинки. Сходові прольоти в розтяжках, тому ми уважно дивимося під ноги. Якщо на вулиці ви бачите машину з цілими вікнами – значить вона приїхала після звільнення. Решту випатрали.

Кожен виїзд до області – це десяток адрес "на перевірку". Нас просять дізнатися, чи є куди повертатися і чи є до кого. Одне не обов'язково збігається з іншим. Весь березень доля грала з областю у жахливу рулетку. Іноді більше щастило людям. Іноді – будинкам.

Ми стоїмо на узбіччі в Ірпені. Навпроти нас – невеликий цегляний двоповерховий будиночок. Втім, уже ні: пряме влучання знесло дах і майже весь другий поверх. Зате вцілів паркан. Ворота відчинені, і ми спостерігаємо, як господар неквапливо вішає на фасад прапор.

Я озираюсь і думаю, що за підсумками цієї війни Москва спробує народити черговий епос. Військові злочини оголосять подвигом. Розенбауми та Бондарчуки співатимуть і зніматимуть чергові "дев'яті роти". Поразка у війні і навіть розвал країни зовсім не обов'язково скасовують цей сценарій. Доведено Афганістаном.

У батальйоні ще одне весілля. Ми організовуємо його у центрі міста. Військовий стан дозволяє нехтувати умовностями, а тому весілля візує комбат. Весіль багато, і це важливо. Весілля передбачає плани та майбутнє. Пара в камуфляжі міняється обручками, і ти розумієш, що вони мають і те, й інше.

Через кілька днів фотографії Слави та Насті опиняться на першій сторінці "Times". З кінця лютого Україна стала головним постачальником емоцій для всього світу. Справжнє родовище історій. У нас в асортименті весь діапазон: від величі до сміху крізь сльози. Чому віддаєте перевагу сьогодні?

Наша армія раптом виявилася найнароднішою з можливих. Тільки у нас на одному блокпосту можуть стояти цирковий мім та шкільна вчителька з очима оленятка. Тільки в нас в одному взводі служать тато-кулеметник і донька-снайпер. Тільки в нас мати бере в руки зброю, щоб помститися за сина, що загинув на фронті.

Територіальна оборона – це взагалі країна в мініатюрі. Найбільший рід військ у Європі. Люди з різним минулим, але однаковим сьогоденням. Ще взимку вони були цивільними, а тому в кожного – своя унікальна історія. Готовий завод контенту. Найрелевантніший зліпок країни.

Нашу роту перекидають. Ми пакуємо речі і дивимося, як трактори розбирають блокпости. Війна не докотилася до наших позицій. Але вона, напевно, спробує взяти реванш.

Втім, ми готові. До цього готова дівчина із села Озера. І чоловік, що вішає прапор на свій будинок в Ірпені. І Слава з Настею, котрі зіграли весілля. В нас просто немає вибору.

Це українська весна. Нам тут жити.