Казахські дзвони волають до розуму українців. Маємо винести два уроки

Останнє попередження для нас

Сьогодні, у день "українського Різдва" (саме так його називають у Канаді і саме в цей день багато століть поспіль наші предки святкували одне з найбільших християнських свят), хотілося б написати про тепло любові, затишок родини та провідну зірку, що невимовними шляхами веде нас до спасіння – попри всі наші ремствування та "жестоковийність"…

Але я напишу про останнє попередження, яке лунає до нас, українців, з далекого Казахстану.

Насправді те, що вибудував там Назарбаєв за 30 років, багато в чому було мрією українських націоналістів. Жодного росіянина (українця, єврея чи іншого "чужородця") на високих державних посадах. Шалені західні інвестиції та прихід в Казахстан провідних глобальних компаній. ВВП на душу населення виріс від $1650 у 1990-му до $13900 у 2013 і впав лише до $9000 у 2020-му. Для порівняння аналогічні цифри в Україні: $2100 у 1990-му, $4000 у 2013 та $3700 в 2020-му. Тобто, якщо ВВП на душу населення за 30 років виріс в Казахстані в 5,5 разів, то в Україні – лише в 1,8. За 30 років населення Казахстану виросло від 16,35 млн до 19,17 млн осіб: хоча у 1994-2001 роках чисельність населення падала, тренд вдалось переламати. В структурі населення збільшується кількість етнічних казахів: якщо згідно з переписом населення 2009 року їх було 63,1%, то 2021-го – вже 69%. Врешті-решт своїм наступником Назарбаєв обрав не генерала і навіть не представника свого клану, не одного із зятів, а дипломата, випускника МГИМО та колишнього посла Казахстану в Сінгапурі Касим-Жомарта Токаєва.

Як пише московський історик (і однокурсник Токаєва по МГИМО) Андрій Зубов: "Нурсултан за 30 років свого правління зробив усе, аби казахи добре дізнались свою історію в російській імперії та зненавиділи її. Кожен казахський школяр знає, як жорстоко був придушений визвольний рух казахського народу ще імперською владою у 1916 році. Він знає не все, але якраз стільки, скільки потрібно, аби ненавидіти козаків Семиріччя та царську бюрократію, що за ними стояла. Усі казахи знають імена Абубакіра Алдіярова, Халела Габбасова, Мукиша Боштаєва та інших борців за незалежний демократичний Казахстан. […] Ними пишаються. На їх честь називають поселення та вулиці, випускають поштові марки. Але казахи знають також, що всіх їх вбили більшовики в катівнях ЧК: кого у 1920-му, кого – в 1930-му, а кого – у 1937-му. Майже в кожному аулі є пам'ятники жертвам штучного голоду 1932-33 років. Всі в республіці знають, що на 100 тис. населення смерть від голоду в Казахстані була найвищою в СРСР. Там від голоду 1930-33 років, згідно з сучасними дослідженнями, загинули 1,5 млн осіб (1,3 млн з них – казахи, здебільшого скотарі, що вели напівкочовий спосіб життя). Цей страшний час називають тут Ашаршилик – Великий голод. […]

Не пробачають російській владі і примусове переселення до Казахстану мільйонів спецпоселенців, що суттєво змінили етнічний склад республіки, і репресії терору 1930-х, і ядерні та ракетні полігони 1950-х. Загалом жодних ілюзій щодо "славного радянського минулого" в Казахстані давно немає, і, до речі, пам'ятників вождям СРСР також давно нема".

Авторитарний націоналізм – це одна з причин, чому Назарбаєв переніс столицю з нелюбої йому космополітичної Алма-Ати, в якій казахів "лише" 58%, до Астани (від 2019 – Нур-Султан), в якій "титульна нація" складає майже 80% містян.

Тут мають пролунати бурхливі оплески на адресу Елбаси (це офіційний титул Назарбаєва, який в перекладі з казахської означає "лідер нації") з боку українських бандерівців. Їхнє улюблено гасло "Україна для українців" було фактично реалізоване в Казахстані.

От тільки виявилось, що на практиці "Казахстан для казахів" став Казахстаном для клану Шапирашти, до якого належить Назарбаєв. По-іншому важко пояснити, чому в Казахстані, ВВП якого на душу населення приблизно в 2,5 рази більше, ніж в Україні, середні річний дохід в 1,2 рази менший за дохід українців (за статистикою Світового банку). Класична система обмеженого доступу за димовою завісою націоналізму…

Для мене очевидно, що бунт казахів – це не спецоперація ФСБ чи ЦРУ. Націоналістична риторика поєднана з кричущою соціальною несправедливістю і створила ту вибухову суміш, яка запалила Казахстан. Як правильно написав вже цитований Андрій Зубов, "казахи прагнули ліквідації кланової влади Шапирашти та рівної участі усіх жузів та кланів в громадському та фінансовому житті країни". Бо коли ви заробляєте мільярди, придумавши та створивши "яблучну імперію", "Майкрософт" чи "Теслу", люди вам заздрять, але визнають, що ви заробили свої казкові статки своєю працею та своїм талантом. І тому соціальний договір, на якому постала Америка, виявився таким тривким. А от якщо ви стаєте казково багатим через приватизацію радянських активів чи монопольний доступ до корисних копалин, тоді суспільний договір "ідентичність в обмін на животіння" виявляється вельми крихким.

Українці, відчувши що Петро Олексійович, переобравшись, стане все більш скидатись на українського Нурсултана Абішовича, попросили його залишити президентський кабінет в абсолютно мирний і демократичний спосіб (кого обрали натомість – окрема розмова). У казахів такого шансу не було. Хоча відчуття кричущої соціальної несправедливості та неприйнятності пропозиції "ідентичність в обмін на животіння" лежить як в основі їхнього бунту, так і в підвалинах українського електорального повстання 2019-го.

А тепер те, що нас відрізняє. Казахи дозволили собі стати гарматним м'ясом у розбірках двох владних кланів. Дозволили каналізувати своє справедливе невдоволення режимом у насильство, погроми та хаос, який надовго делегітимує будь-який протест. Влада підіграла радикалам. Зараз очевидно, що Алма-Ати віддали на поталу мародерам, хоча мали більш ніж достатньо сил і засобів, аби втримати ситуацію під контролем. Вірогідно, клан Назарбаєва, що донедавна контролював силовиків, намагався у такий спосіб показати імпотентність та делегітимувати чинного президента, надовго підваживши його намагання перетворитись з британської королеви на казахського хана.

Схоже, Токаєв як досвідчений дипломат переграв Елбаси та його родичів. Але для цього йому були потрібні добре організовані силовики без жодних сентиментів до повстанців та зв'язків з кланом Шапирашти. Єдине, де їх можна було узяти, – це в Росії. І Токаєв вирішив, що краще бути клієнтелою Путіна, аніж маріонеткою в руках Назарбаєва. Римейк української історії столітньої давнини, коли Скоропадський за допомогою німців скидав Центральну Раду, а Директорія – гетьмана за "доброзичливого нейтралітету" більшовиків.

В статті "Єврейське питання на Україні", надрукованій 1923 року в празькому журналі "Нова Україна", Володимир Винниченко, один з членів Директорії, писав: "Перед початком повстання поміж українським Національним Союзом (у моїй особі) і російським совітським урядом (в особі представника його на Україні Мануїльського) заключено тайну умову, на основі якої російський уряд мав заховувати доброзичливий нейтралітет щодо повстанців у їхній боротьбі проти німецької армії та гетьмана".

Казахські дзвони волають до розуму українців. Як легко вмить зруйнувати все (чи майже все), що вибудовувалось роками. Тут доречно згадати нещодавно померлого філософа Роджера Скрутона: "Консерватизм починається з відчуття, що добрі речі легко знищити, але важко створити". І Україні наразі вкрай бракує цього зрілого консерватизму. Який би заступив і інфантильний націоналізм низів, і космополітичний лібералізм, який часто-густо сповідує наша новопостала буржуазія.

Два уроки з казахстанських заворушень ми маємо винести вже зараз.

Перший. Треба бути дуже обережним із заграванням з націоналізмом бандерівського кшталту. Як правило, він зводиться до питання, хто має право "інкасувати" ту чи ту землю. Його гасло не збудуємо на рідній землі комфортний дім для всіх, хто – в силу різних історичних обставин – замешкав на ній, а "Техас мають грабувати техасці". Тому серед націоналістів, звичайно, зустрічаються справжні подвижники та аскети на кшталт Бена Ґуріона чи Ґолди Меїр, але здебільшого за димовою завісою розбурханих національних почуттів казково ростуть статки провідників націоналістичного руху: згадаймо індонезійського борця за незалежність Сухарто, єгипетського націоналістичного лідера Гамаля Насера, нинішнього президента Туреччини Ердогана чи попереднього президента США Дональда Трампа. Врешті-решт, гасло націоналізму "Свій до свого по своє" чудово описує саму сутність корупції.

Не так давно ми були свідками, як представники "Свободи" у першому постмайданному уряді спритно конвертували жертву Майдану у власні активи. Не даремно лідер українських націоналістів Тягнибок отримав у народі нікнейм "Тягнибакс". І в цьому він справжній послідовник свого кумира: як пише сучасний польський дослідник Томаш Марташек у своїй статті "ОУН і вбивство Броніслава Пєрацького": замахи і політичні вбивства "набували розголосу, що мало два корисних наслідки для ОУН: зацікавлення світової преси і гроші з принагідних зборів коштів. Убивство українського студента чи навіть директора школи за угодовство такої можливості не давало. Натомість убивство одного з лідерів Другої Речі Посполитої – так".

Національна ідентичність важлива. Але, як свідчать казахстанські події, намагання продати народу націоналізм замість соціальної справедливості, завершується трагічно. Українці мають збудувати український дім – сучасний, комфортний, економний, конкурентний, безпечний – правильне і перспективне гасло. "Україну мають грабувати українці" – шлях в нікуди. Хочете дізнатись альтернативну історію, якщо б ми переобрали Порошенка на другу каденцію, – подивіться на сучасний Казахстан.

Другий урок. Егоїзм еліт вбиває державу. Сучасний світ – це не так боротьба технологій, як змагання суб'єктностей. А суб'єктність держави ґрунтується на спроможності еліт ставити державні інтереси вище за особисті. Вчора Джо Байден виголосив чудову промову в річницю штурму Капітолію, який розділив американську історію на "до" та "після". В ньому є цікавий пасаж: "Він зробив це тому, що цінує владу більше за принципи, що вважає свій власний інтерес важливішим за інтереси своєї країни. Тому що його уражене его означає для нього більше, аніж наша демократія чи наша конституція". І хоча в промові американського президента йшлося про Дональда Трампа, його слова чудово пасують для опису компрадорських пострадянських еліт, які зазвичай плутають себе та державу.

Нам слід бути готовими до того, що задля збереження (та примноження) власного впливу та статків Володимир Зеленський, Петро Порошенко, Рінат Ахметов, Ігор Коломойський та гравці калібром поменше почнуть розносити нашу країну на друзки. Власне вже почали. Бо кожен з них вважає, що Україна – це він. Жоден з них не знає, що це таке – служити своїй державі. Бо ніколи не пробував. Вони вміють лише інкасувати її.

І тому нам терміново потрібно шукати нових лідерів і новий центр кристалізації державницької альтернативи. Саме державницької (а не етнічної, культурної чи геополітичної), в якій всі, кому дорога незалежна Україна, всі, хто здатний пожертвувати власним его заради збереження української державності, всі – наші. З мовою, вірою, історією розберемося згодом – коли ні у кого не виникатиме сумнівів, що соборний український народ сам коваль своєї долі, і ніхто не зазіхатиме на наше священне право самим визначати свою долю.

Казахські дзвони – це останнє попередження для нас. Перед тим, як далекий подзвін перетвориться на гарматний гул історії на наших землях.

Оригінал