Японські "шарпи", "панасоніки" і "касіо" допомогли розвалити совок

Шлях на Схід

Давно ця історія трапилася – ще як совок валився – року, здається, 1988. Та й не історія це була, а тільки її початок, бо ні продовження, ні закінчення її мені з об'єктивних причин не відомі. У сусідньому будинку мого кам'янецького двору мешкала певна молода пара з дівчинкою. Пам'ятаю, її звали Майєю. Майя дружила з моєю молодшою сестрою Ольгою, тому вряди-годи заходила до нас погратися. І от приходить якось Оля додому засмучена й каже:

– Майя по секрету розповіла мені, що вона з батьками назавжди від'їздить до… до Японії.

Певна річ, усі ми спочатку витріщилися на неї, а потім і розреготалися, бо де Кам'янець, а де Японія. З усіх наших знайомих покинути Союз вдалося лише кільком єврейським родинам на початку 1970-х, коли ще дозволяли. Тому та Японія здавалася ще менш реальною за Марс. Але Оля твердо стояла на своєму, бо це, мовляв, в її присутності підтвердила бабуся Майї. А бабусі, як відомо, не брешуть. І хоч якою казковою була ця інформація, сестрин сум від її нереальности не меншав. Але, зрештою, й захвату вона не приховувала: втрата близької подруги в ніжному віці компенсувалася неабияким життєвим авансом Майї, якій раптом ні сіло ні впало життя ще в дитинстві подарувало все, про що тільки можна було марити.

І всі ми, звісно ж, марили. Бо Японією дозволяли марити. Ні, не так. Точніше було би сказати, що Японією у вісімдесяті марити не забороняли. Просто тому, що совєтська ідеологія мала набагато небезпечнішого і принциповішого ворога, який випромінював реальну загрозу для наших душ у формі своєї експансивної і бездуховної культури та для наших тіл у формі атомної бомби – колективний Захід загалом і Сполучені Штати зокрема.

Натомість Японія перебувала на периферії совєтської праведної ненависти силою кількох причин. Першою була її географічна віддаленість. Геть парадоксальна, до речі, у своїй суті, бо максимально віддаленою вона була від Кам'янця, але аж ніяк не від Союзу, який з нею практично межував на наших східних морських рубежах. Але мислити геополітично ми тоді не вміли. Другою – уривчасті уявлення про її культуру і спосіб життя. Так, ми знали, що там править імператор, знали про камікадзе в часи Другої світової і про самураїв із "Семи самураїв" Акіри Куросави і "Легенди про Нараяму" Сьохея Імамури, знали, що японці були союзниками Гітлера і воювали в Тихому океані проти США, знали про Хірошіму і Наґасакі – цей зразковий приклад нелюдяності американського імперіялізму – і про дівчинку Садако Сасакі, яка перед смертю від лейкемії склала тисячу паперових журавликів…

Та що там довго розводитися – ми навіть не знали, що ті японці їдять. Ми лише підозрювали, що вони полюбляють рибу, бо інформація про конфлікти їхніх риболовецьких траулерів з совєтськими прикордонними кораблями постійно просочувалася на наші шпальти й екрани, недвозначно натякаючи совєтським людям, що кордон на надійному замку і жодна наша пліточка не потрапить у чужинецькі тенета. Навіть про саке та суші, вже не кажучи про ніґірі, місо та рамен, особисто я дізнався вже в дев'яності, саме тоді, коли й про Кендзабуро Ое, Кобо Абе, Ясунарі Кавабату та Юкіо Мішіму. Ще один дитячий спогад виокремлює дивний фразеологізм "японський бог", яким не гидувала моя бабця. Але сенсу в ньому було мало, як і в будь-якому іншому безглуздому звуконаслідувальному евфемізмі.

Третьою ж причиною, яка не дозволяла нам ненавидіти Японію і японців, була наша сліпа любов. І тут совєтська ідеологічна машина була геть безсилою. Навіть якби розробила спеціяльну програму зразкової ненависти, навіть якби розкрутила маховик цієї ненависти до нестями та навіть якби оголосила Японії війну, Союзу нічого би не вдалося. Бо ми би на ту війну не пішли. Японський імперіялізм виробляв електротехніку, за яку можна було продати душу, якби ми, совєтські діти, її мали. Але оскільки ми її не мали, то сприймали всі ті технологічні чудеса як чисту монету, як безпомильну ознаку вищого рівня розвитку, в чому боялися зізнатися самим собі, як явний, матеріялізований і даний нам у відчуттях натяк на те, що живемо ми не так, що займаємося не тим, що руки в нас ростуть з іншого місця, а мозок наш забитий зовсім не тим, що потрібно.

Ох, ті двокасетні "шарпи", за які з легким серцем віддавали дідизну і влаштовували на хлібні посади. Ох, ті аудіоплеєри "панасоніки", якими володіли лиш обрані "мажори". Ох, ті фотоапарати "нікон", "фуджіфільм" і "коніка", про які снили вологі сни наші фотографи-любителі. Ох, ті відеомагнітофони "соні", з яких почалися нелегальні відеоклуби і перша сексуальна просвіта. Ох, ті вічні телевізори "джейвісі", які не потребували ремонту і давали ідеальне зображення. Ох, калькулятори "сейко", відеокасети "максел", електронні годинники "касіо"… Японія асоціювалася з брендами, які були свідченнями казкової реальности, бо з'явилися зненацька, без оголошення війни, щоб назавжди ліквідувати уявлення про нашу обраність і наш унікальний політичний експеримент, який здавався непорушною даністю і незмінною планидою. Ми не ставили питань "чому Японії вдалося?", ми не розуміли рації японського цивілізаційного і технологічного дива, але раптом витверезіли – остаточно й незворотно. І якщо вже докопуватися до всіх причин розпаду совка, то однією з них сміливо можна назвати також нашу дитинну закляклість і зачудованість перед абсолютним дивом, чортиком з табакерки, Deus ex machina – по суті, бабусиним "японським богом", який набув конкретних матеріяльних рис і весь цей совєтський мотлох просто добив без жодного пострілу, навіть про це не здогадуючись.

І сьогодні, щодня спостерігаючи, як моя донька Варвара пізнає японську культуру вже зовсім з іншого боку, я відчуваю, що вона переживає щось схоже. Це щось на кшталт контакту з позаземною цивілізацією, але вже в аспекті етики та естетики, особливо останньої. Донька геть байдужа до технологічних революцій і економічних проривів. Її не здивуєш жодними надрозвиненими роботами чи останніми моделями японського автопрому. Їй ще далеко до "Жінки в пісках", "Тисячі журавлів" і "Сповіді маски", але вона обов'язково їх колись прочитає. Для неї успіхи Японії – доконаний факт. Вона росла на анімації Хаяо Міядзакі і студії "Ghibli", вона дивиться аніме і старанно перемальовує японські комікси манґа, читає японські книжки і дивиться серйозні фільми, як тисячі інших українських дітей. Її стосунки з Японією позбавлені настроїв культурного змагання чи геополітичної домінації. У неї з Японією осмислений роман, можливо, перша підліткова зустріч з Іншим, якого вона полюбила за гарні очі, за разючу несхожість, за своєрідну доброту і ставлення до життя, за кота-автобуса Тоторо, за чарівний замок Лапута, за дівчат-чарівниць…

Я міг би позаздрити цій добровільній культурній ініціяції у світ цього дивного Іншого, якби вмів заздрити. Як несамовито і люто заздрив, зрештою, тоді, 34 роки тому, звичайній кам'янецькій родині, яка придбала собі щасливий квиток до іншого кольорового і досконалого світу. Річ лиш у тому, що заздрив я рівно пів дня, до вечора, коли вийшов у двір і почув, що насправді стоїть за цією раптовою еміґрацією Майїної родини до далекої Японії.

Дворові друзі під ту пору вже знали правду, яка звелася до того, що батько дівчинки отримав роботу на одному з островів Курильської гряди. Не знаю, на якому саме острові він збирався працювати – вчителювати на Ітурупі, працювати на кунаширському заводі чи на шикотанській фабриці – але свій розрахунок він не приховував. Усі ми знали, що він поїхав туди зі святим переконанням, ніби Курили повернуть Японії. Разом з ним і його дружиною. Разом із Майєчкою і навіть її бабусею, яка говорить лише правду. І саме сьогодні, особливо сьогодні, я несамовито вболіваю за нього і його успіх у довгому шляху до Сходу, справжньому шляху самурая.

Передруковується з дозволу видання "Збруч"