У містах не видно людей з інвалідністю, бо бар'єри загнали їх в клітку

Вони витіснені з публічного простору всіма цими сходинками, тротуарами без спусків, відсутністю ліфтів, імітацією пандусів

Одна з основних змін, що відбулася зі мною після народження дитини, полягає в тому, що я несподівано для себе навчився гуляти містом. Раніше я не бачив у цьому сенсу і вважав тратою часу, тож біля замку чи на набережній мене можна було зустріти лише коли приїжджали гості. Ті кілька годин екскурсії й показування міста були для мене справдешньою мукою, хотілося якомога швидше закінчити прогулянку і всістися за накритий стіл.

Але впродовж останнього року донька навчила мене неспішно крокувати вулицями й отримувати від цього задоволення. Просто штовхаєш перед собою візочок – і дивишся вперед, зустрічаєш знайомих, вітаєшся, спостерігаєш, насолоджуєшся різними порами року, дихаєш, мокнеш, мерзнеш від холоду й прієш від спеки. Достоту як заповідав усім штовхальникам дитячих візочків мудрий Іван Франко: "Нехай ні жар, ні холод не спинить вас!"

Разом із цим новим досвідом змінився й мій погляд на місто. Не тільки рідне місто, а місто взагалі – як простір для всіх його мешканців. Раніше – як пішоход і водій автомобіля – я не міг належним чином оцінити всі його вулиці, тротуари, переходи, входи, східці й двері. Лише завдяки візочку я побачив, наскільки неприступними можуть бути міські вулиці й будівлі.

Виявилося, що для комфортної прогулянки на все місто знайдеться лише кілька вулиць, а якщо хочеш, щоб дитина могла поспати у візочку, то мусиш іти на набережну – лише там покриття настільки рівне, що маля не прокинеться від тарахкотіння. Найгірша ситуація – з пішохідними переходами й з'їздами з тротуарів, бо майже скрізь вони хоча й мають похилий спуск, але він усе одно зроблений криво і створює сходинку.

Ще гірша ситуація зі входами у магазини, установи, заклади, різноманітні будівлі. Майже скрізь сходинки спроектовано таким чином, що зайти з візочком неможливо, доводиться підіймати його і заносити, а для цього треба попросити в когось допомоги. А якщо трапилося диво і сходинки зручні й не занадто високі, то двері обов'язково матимуть таку потужну пружину, що доведеться шукати когось, хто їх для вас притримає.

Я ще розумію, якщо всі ці незручності трапляються в історичній зоні, збудованій задовго до нас. До барокової будівлі кафедрального собору в Ужгороді ведуть елегантні сходи, на яких, ясна річ, немає пандусу, бо півтора століття тому до будівельників не ставили подібних вимог.

Дивують натомість нові, свіжі будівлі, спроектовані без думки про комфорт відвідувачів. Якщо до нового магазину ведуть три височезні й вузькі сходинки, то, крім усього іншого, це позначиться негативно й на виторгах, бо людина з візочком туди просто не поткнеться. А там, де біля входу все ж споруджено пандус, він зазвичай дуже стрімкий і некомфортний – його поставили не з думкою про людей, а просто щоб виконати норму закону.

Те саме зі свіжовідремонтованими вулицями й тротуарами. Після реформи децентралізації міста отримали колосальні бюджети, і скрізь по країні мери масово закатують ці гроші в асфальт і вкладають у бруківку. Але найчастіше це робиться абияк, якість не контролюють, тож каналізаційні люки, решітки дощоприймачів та з'їзди завжди "кульгають".

Прогулянка містом з дитячим візочком чимось нагадує біг з перешкодами і тест на витривалість. А ще пояснює значно страшнішу проблему: чому в наших містах не видно людей з особливими потребами на візочках. Вони просто всіма цими сходинками, тротуарами без спусків, відсутністю ліфтів, імітацією пандусів витіснені з публічного простору. Ні, не так: вони не просто витіснені, а загнані всіма цими бар'єрами в клітку.

Передруковується з дозволу видання "Збруч"