Народжується нова залізна завіса. Ми приречені жити на лінії вододілу

Ключі від миру в руках Кремля ‒ і він готовий їх обмінювати лише на капітуляцію України

Україна ‒ країна непередбачуваного майбутнього. Ми звикли ставити над собою експерименти. Ми пишаємося своєю непрогнозованістю, але ця якість навряд чи належить до наших чеснот.

Тому що в тій цивілізації, частиною якої ми хочемо стати, прогнозованість вважається перевагою. Договори заведено виконувати. Обіцянок ‒ дотримуватися. А тому будь-яке демократичне суспільство відрізняє наявність інститутів. Тих самих, які здатні стримати ексцентрику будь-якого каліфа на годину, ‒ пише Павло Казарін для "Крим.Реалії".

Деградація завжди простіша за розвиток. Дурість продається легше, ніж здоровий глузд. Правильні рецепти рідко бувають простими ‒ тому що наш світ складний і правила взаємодії в ньому теж простотою не вирізняються. Жодна країна не застрахована від появи лжепророка. І єдиною перешкодою на шляху до цього сценарію можуть стати інститути.

Власне, саме їх Захід і намагається будувати в нашій країні. Виділяє під це гроші. Обмінює транші на покращення законодавства. Ставить умови, які унеможливлюють обнулення вже створеного. Але раз у раз в офіційного Києва виникає спокуса порушити правила договору.

Можливо, подібне прагнення контролювати одноосібно все ‒ це спадщина українського колоніального минулого. Жителі колонії приречені жити в недовірі. Довіряти тільки знайомим. Призначати тих, кого знаєш. Кумівство ‒ це логіка тих, хто виживає, і вона дісталася нам у спадок. Ми продовжуємо жити у просторі наших дитячих психотравм.

Особливість у тому, що наші виклики не залишають нам шансів. Нова залізна завіса народжується прямо зараз, і ми приречені жити на лінії вододілу. Російська Федерація не залишить Україну ‒ поки сприйматиме її як частину колективного Заходу. А Захід буде приречений відбудовувати власні форпости, інвестуючи в безпеку прикордоння.

Але Україна стоїть не тільки перед загрозами зовнішніми. Є ще й внутрішній фактор. І йдеться не тільки про парламентських адвокатів Кремля та їхніх виборців. Йдеться про тих, хто готовий заради політичної кар'єри продавати виборцю дурість і про тих, хто готовий цю ж дурість на виборах купувати.

Нас годують розмовами про "зовнішнє управління" не тільки ті, хто обслуговує інтереси Москви. Нас годують ними ще й ті, хто хоче на хвилі протестних настроїв зібрати голоси. А тому будь-яке системне рішення ‒ від приватизації до запуску ринків ‒ супроводжуватиметься критикою з боку осіб, зацікавлених у власних кар'єрах більше, ніж у виживанні України.

Соцопитування невблаганні: у суспільстві є запит на добробут і мир. Цілком закономірний запит для країни, яка втомилася від бідності та від війни. Проблема тільки в тому, що швидких способів вирішення обох завдань просто не існує.

Ключі від миру в руках Кремля ‒ і він готовий їх обмінювати лише на капітуляцію України. А ключі від багатства лежать у просторі складних рішень із відкладеним економічним ефектом. Економіка розвивається завдяки створенню правил чесної конкуренції, а не за принципом "забрати й поділити". Але попит на революційні рецепти в країні, травмованій власним "вчора", очікувано високий.

І можна цілком зрозуміти західних партнерів, які на тлі всього цього намагаються створювати в Україні інститути. Щоб ті служили запобіжником від чужої ексцентрики. Щоб не дозволяли будь-якому українському тріумфатору запустити рубильник "ручного управління". Щоб вони були перешкодою на шляху бажання політиків проїдати сьогодні ресурс завтрашнього дня.

Інституційний підхід здатний прибирати людський фактор. Вибудовувати наступність. Система починає бути працездатною незалежно від прізвища першої особи. І вона ж дарує країні передбачуваність, яка здатна викликати довіру сусідів.

Прості рішення завжди добре продаються. Але проблема в тому, що вони не завжди добре працюють.

Copyright © 2021 RFE/RL, Inc. Передруковується з дозволу Радіо Вільна Європа/Радіо Свобода