Сніг – найкраща модель до розуміння природи людства

Як добре, що він у нас ще буває

Впродовж кількох попередніх років зима була якась дірява. Або латана. Все залежить від наочної оцінки поверхні землі і смислових акцентів. В кожному разі,на горбах передгір'я, де снігу ніколи не бракувало, він на перемерзлій траві розташувався якимись клаптиками. Збирався на вигинах столітніх меж. Робив із себе краплеподібні заметики від стовбурів грубих яблунь.

А того року нарешті сніг засипав гори-доли, дітям тяжко було йти до школи, біле море без доріг… І морози. Ми приходили у кнайпу, біля якої стояло кілька саней з одним або двома конями. У кнайпі пили чеське бочкове пиво господарі упряжі. Переважно у кожухах. Кожухи були розщепленими на шиях. У кожухах було тепло. П'ючи пиво, багатолітні чоловіки говорили про надзвичайні сніги і морози. Щось ся діє, казали вони і розповідали свої неповторно-універсальні історії снігу. Тоді, здавалося, що вони, властиво, тільки зі снігом жили. Під, над, посеред, із-за… Що у той момент все, що було без снігу, не мало ніякого значення або було попросту нудним і напруженим очікуванням справжності. Я був молодий, студент, приїжджий, п'яний, ще й з жінкою, тому не мав чого додати до поліфонії, окрім того, що ми маємо файні ґринджоли, які забираємо ввечір до хати, ставимо їх коло печі до ранку, і вони з нами живуть. Тоді ще не було кіна про стукаючих у браму неба, я не знав, що на тому світі всі говорять тільки про те, який сніг прекрасний і як то так, щоби ніколи не бачити снігу.

Та й дійсно. Якщо проста вода є найбільшим дивом на світі, то що вже казати про її здатність бути принципово іншою. І не зрозумілим льодом, не пустою парою, а чимось таким незбагненним. Неначе четвертий узагальнюючий вимір Трійці.

Сніг – це найкраща модель до розуміння природи людства. Досить лиш поставити себе на місце неповторної сніжинки, щоби елементарно глибоко уявити, які закономірності снігу відтворюють людські множини.

Сніг – це особливий стан усіх відчуттів, які закінчуються не у відповідних органах і системах, а у самому мозку. Не здивуюся, якщо спеціалісти невдовзі визначать окрему спеціалізовану сніжну зону у мозковій топографії. Зір, запах, смак, дотик, рівновага, навіть слух – все пристосоване до того, щоби співіснувати зі снігом. Все в такому разі переживає свою повню. Має можливість виявитися вповні. Природна необхідність у несправедливості найкраще ділить людей саме за снігом – ті, що завжди на снігу, ті, хто ніколи його не запізнав, ті, у яких є певний сніжний розпорядок, ті, які до снігу дібралися, ті, які від снігу втікають, ті, які на снігу вмирають, і ті, хто завдяки снігові виживає.

В такому разі незаперечною ознакою зближення чи дифузії кінця світу є все, що у планетарному вимірі зі снігом відбувається: нема там, де мав бути, випав там, де не слід, паде, але не тримається, тримається, але не падає. Або ще гірше – штучний сніг.

А найважливіше, що про сніг можна завжди говорити. То він – як і захід сонця над морем – робить із людини прямостоячої людину говорючу, людину розповідаючу.

Тепер я вже не молодий, не студент, не приїжджий, навіть не п'яний, хоч все одно з жінкою. Але тепер я би їм оповів.

Як однієї зими сніг випав четвертого листопада, а зійшов сімнадцятого квітня. Як завали снігу перетираються ногами на справжній бруківці. Як насипи можуть бути вищими від чотирьох людських ростів. Як футбол на глибокому снігу нагадує про пляжі. Як таймер снігу осідає на капелюшках повільних старших пань. Як у певних місцях ніколи не можна бути певним, чи під рівною білизною снігу нема провалля. Як і як. Як він може бути таким різним. Як добре, що він у нас ще буває. Як файно, що комунальники не завжди встигають зі своєю деструкцією.

Передруковується з дозволу видання "Збруч"