Війна поруч. Зі столиці можна дістатися до неї за шість годин на поїзді

У Донецьку є концентраційний табір.

У цей табір можна потрапити за лапки. Наприклад, якщо ти береш в них абревіатуру "ДНР". "Заперечення державного суверенітету" - до п'яти років позбавлення волі. Втім, якщо у вас знайдуть лапки, то потім, швидше за все, виявлять і шпигунство. А це вже 15 років, - пише Павло Казарін для "Крим.Реалії".

Ми знаємо про цей концтабір завдяки тим, хто звідти вирвався. Наприклад, завдяки Станіславу Асєєву. Він провів в полоні у бойовиків 28 місяців. Якби не обмін - цих місяців могло б бути 360.

Хтось скаже, що журналістика на окупованій території приречена на ризик. Але потрапити в полон до бойовиків може хто завгодно. Не існує моделі поведінки, що захищає тебе від чужого божевілля. Комусь може здатися дивною твоя засмага. Комусь - акцент. Хтось вирішить, що ти фотографуєш вулицю неспроста. Окуповані території - російська рулетка у всіх сенсах цього слова. Якщо тобі не пощастило - готуйся до "Ізоляції".

Вулиця Світлого Шляху, будинок номер три. Колись тут був завод ізоляційних матеріалів. Потім - арт-простір. Тепер там головний концтабір окупованого Донецька. Кабінети стали тюремними камерами. Підвали - катівнями. Межа мрій - переведення у звичайну в'язницю. Тому що там є хоч якісь правила.

В "Ізоляції" їх немає. Як немає і самої "Ізоляції" - за документами. Бойовики заперечують її існування. Але це не скасовує її існування для тих десятків людей, яким випало тут опинитися. Через кілька годин ти підпишеш будь-яке зізнання. Персональна стійкість не має значення. Якщо вирішиш пручатися - на сусідньому столі будуть катувати твою дружину.

Про це місці Стас Асєєв написав свою книгу. Книгу без прикметників. У них просто немає потреби - простого опису реальності більш ніж достатньо. Коли читаєш мемуари в'язнів Другої світової - тебе підтримує думка про те, що вони перемогли. Що війну виграли, а концтабори зруйнували. Але "Ізоляція" продовжує існувати. У цей самий момент.

За сім років війни ми привчили витісняти її з власної свідомості. Вона травматична - а тому далеко. Десь на периферії новинних стрічок і нашої уваги. Дитячий метод - сховатися від реальності в долоньки. Але тільки це нічого не змінює.

Війна поруч. Зі столиці можна дістатися до неї за шість годин на поїзді. Тонка червона лінія - те, що ділить Україну на територію порядку і територію божевілля. За лінією КПВВ починається заповідник. Російське поле експериментів.

Автомат як соціальний ліфт. Право на насильство - як вершина персональної кар'єри. Тут ніхто не грає вдовгу - бо нікому не гарантоване довголіття. Майже половина в'язнів "Ізоляції" - це самі бойовики. Від "рядових" до "генералів". Єдина їх відмінність від "політичних" - їх немає в списках на обмін.

Сім років тому Москва перетворила Донбас на полігон. І тепер там беззмінний тридцять сьомий. З тортурами і самообмовами. "Шпигунами" і розстрілами. Рідні не знатимуть про твою долю, а Червоний хрест не пустять на територію заводу. Тебе просто в якийсь момент зупинять на вулиці. Якщо у імперії є виворіт, то пахне він нафтою і кров'ю.

Окупований Донбас: другий акт кримської п'єси. Відмичка для українського суверенітету. Простір безглуздого і безжального. Якби їм вдалося - зміст книги міг би стати нашою повсюдною новою нормою. Їм не вдалося - і цей заповідник обведений окремими районами Донецької і Луганської області.

Ми знаємо про нього завдяки Стасу Асєєву. Його книга - це документ. Обвинувальний акт і монолог. Розмова з самим собою про межі норми і божевілля. Чесний опис ціни поразки. Якщо ви живете в Києві - вас відділяє від концтабору одинадцять годин їзди на машині.

І нескінченна прірва цивілізації. Тієї самої, яку ми часом забуваємо цінувати.

Copyright © 2020 RFE/ RL, Inc. Передруковується з дозволу Радіо Вільна Європа/Радіо Свобода