Зеленський має тисячу облич. В українській історії таке вже траплялося

Його сьогодні підпирають відразу два ідеологічні полюси

Президентські вибори в Україні щоразу перетворюються в референдум про майбутнє.

За наші голоси у другому турі борються не політики. Битва йде між цивілізаційними пропозиціями. Європа чи Росія. Україна або УРСР, - пише Павло Казарін для "Української правди".

Нашій країні випало жити між двома центрами тяжіння - і останні тридцять років ми сперечаємося про вибір орбіти.

Але примітно те, що політики, які уособлювали кожен з таборів, часом ситуативно переходять "лінію фронту". А їхнє публічне позиціонування залежить від гасел конкурента.

Грудень 1991-го. Перші президентські вибори в історії незалежної України. За головне крісло країни борються колишній секретар ЦК КПУ Леонід Кравчук і один із засновників Народного Руху В'ячеслав Чорновіл.

Останній цілком тягнув на роль вітчизняного Вацлава Гавела і Леха Валенси. Але сценарій західних сусідів не спрацював, Чорновіл програв своєму номенклатурному візаві. Країною продовжив правити відставний комуніст.

Літо 1994-го. Країна вибирає між двома Леонідами. Кучма виступав за тісніші зв'язки з Росією - і збирав голоси на півдні, сході та в деяких центральних областях. На його тлі Кравчук був обличчям незалежності - і за нього йшла голосувати столиця і західні області.

Осінь 1999-го. У другому турі борються чинний президент і глава компартії Петро Симоненко. На тлі останнього Леонід Кучма приречений виглядати проукраїнським політиком - і ті, хто не хоче минулого, змушені голосувати за чинного.

В результаті президент збирає найбільше голосів у тих регіонах, які в 1994 році віддавали перевагу його конкуренту.

Наступні дві кампанії знову стали битвою між цивілізаційними векторами. Проросійський Віктор Янукович програв в 2004-му проукраїнському Віктору Ющенку, щоб взяти реванш у 2010-му. А потім стався другий Майдан.

Після Небесної сотні і російського вторгнення проросійський табір був дискредитований. Перші чотири фіналісти гонки представляли проукраїнський табір. Перемога дісталася Петру Порошенку, і вперше в історії країни проросійський кандидат не дихав йому в спину.

Війна і окупація, які викреслили з електоральної карти країни кілька мільйонів виборців з прорадянськими поглядами, дали про себе знати і в 2019-му.

Петро Порошенко будував свою кампанію на тому, що будь-який його опонент буде ставлеником Кремля. Але в тому й особливість, що чітко проросійський Юрій Бойко зайняв лише четверте місце. А з тріумфатором гонки Володимиром Зеленським все було складніше.

Соціологія показувала, що його електорат у першому турі складався на дві третини з проукраїнських виборців і приблизно на третину - з проросійських.

Фактично, шостий президент країни сприймався як пряма загроза суверенітету лише в очах виборців п'ятого.

З того часу минуло півтора року.

Зеленський давно розгубив свою початкову чарівність. Прихильники Москви розходяться шукати більш очевидного капітулянта. Прихильники Європи йдуть шукати менш очевидного.

Президента продовжує рятувати імідж "нового обличчя", який неабияк потьмянів, але цей статус стає тоншим щомісяця.

Рано чи пізно він перейде свій власний президентський рубікон. Той самий, після якого вже немає сенсу кивати на попередника і єдине, що починає мати значення - це твоя спадщина.

Але навіть якщо чинний президент зважиться піти на другий термін, ми й гадки не маємо, з ким йому доведеться битися у другому турі. З тієї простої причини, що Зеленського сьогодні підпирають відразу два ідеологічні полюси.

З одного боку, потроху ростять м'язи проросійські партії. Вони роблять ставку на втому і апатію. Обіцяють припинити війну і очорнюють ідею євроінтеграції. За шість років вони наростили медіам'язи і з їх допомогою привчають країну до думки, що "не все так однозначно".

З іншого боку Зеленського підпирає проєвропейський табір. Той самий, що бачить в шостому президентові ставленика олігархів. Він критикує його за корупцію і кадрову політику. За половинчастість і невиразність.

Цей табір складається з різних партій, але всі вони сприймають вибори як можливість повернути країну в простір проєвропейської конкретики.

Але в тому й особливість, що позиціювання Зеленського буде прямо залежати від того, з ким він зійдеться у другому турі.

Якщо його конкурентом стане проєвропейський кандидат, то нинішній глава держави буде обличчям реваншу і застою. Проросійським угодовцем і могильником реформ.

А якщо Зеленський зійдеться з проросійським кандидатом, то автоматично потрапить в категорію "меншого зла". На тлі конкурента стане обличчям проєвропейського вектора. І буде збирати в свою скарбничку голоси тих, хто сьогодні закликає до імпічменту і третього Майдану.

Власне, в українській історії таке вже траплялося. Позиціонування претендента визначалося фігурою його візаві. А тому ті, хто відкидав Кравчука в 1991-му, голосували за нього в 1994-му. А ті, хто відкидав Кучму в 1994-му, змушені були підтримати його в 1999-му.

Україна - країна президентів з тисячею облич. Фінальна редакція їх ролі визначається лише тоді, коли ми дізнаємося прізвище конкурента. А тому одна і та сама людина може пройти шлях від проросійського ставленика до зберігача суверенітету. І навпаки.

У долі досить специфічне почуття гумору, чи не так?