Росіяни бояться визнати, що живуть у спотвореній державі. Це погано закінчиться

Будь-режим промацує для себе межі допустимого

Особливо, якщо йдеться про гібридні режими. Вони еволюціонують - проходячи весь шлях від нестійкої демократії до стійкого авторитаризму. І кожен новий виток на цьому шляху - це та сама перевірка кордонів: "можна" і "не можна", - пише Павло Казарін для "Крим.Реалії".

Ми спостерігаємо це на прикладі Росії. Тієї самої, яка ось уже двадцять років обнуляє свою власну несподівану відлигу початку дев'яностих. Її режим щоразу тестує оточуючих на міцність і терплячість. Влаштовує вторгнення. Перекроює кордони. Вбиває політичних опонентів. Зачищає паростки інакомислення.

Уся ця еволюція супроводжується оплесками тих, хто не визнає іншої влади, крім авторитарної. А заодно еміграцією тих, хто з реінкарнацією Радянського Союзу миритися не готовий. Але найцікавіше стежити за тими, хто до останнього шукає виправдання і пояснення того, що відбувається. За тими, хто ніяк не наважується назвати речі своїми іменами. І, подібно жабі в каструлі, виправдовує підвищення температури води тим, що, мовляв, "всюди так".

Ці люди живуть у спотвореній державі з острівцями нормальності. Але при цьому переконують себе і оточуючих, що Росія - це нормальна держава з острівцями спотворень.

Ймовірно, це психологічний самозахист. Спроба переконати себе, що навколишня дійсність - це лише різновид "норми з вадами". Цих людей навіть можна зрозуміти - адже якщо вони знімуть шори, то їм доведеться визнати багато речей, які визнавати вкрай не хочеться.

Доведеться сказати вголос, що Росія - це країна, яка розв'язує агресивні війни. Здійснює військові злочини. Збиває пасажирські літаки. Доведеться визнати, що їхня батьківщина - це держава, яка вчиняє терористичні акти. Застосовує хімічну зброю. Фізично усуває незручних людей, які критикують режим.

Така перспектива навряд чи тішить обивателя. Адже йому доведеться визнати, що його країна отримала спадок не від тих, хто переміг у Другій світовій, а від тих, хто в ній програв. А тому він відчайдушно намагається переконати себе, що та ж анексія Криму та війна на Донбасі - це лише невеликий історичний зигзаг, локальний, глобально нешкідливий і, рано чи пізно, буде виправлений.

Але в тому і проблема, що цей зигзаг - не локальний. І він не обнулится сам по собі - якщо його тільки не обнулять. Бо, як уже звучало вище, будь-який режим завжди перевіряє межі допустимого. І якщо не зустрічає опору, то рухається далі. Вгвинчуючись з кожною новою ітерацією як штопор - все глибше і глибше.

І навіть глобальна згода з авантюрами режиму не звільняє тебе від небезпеки потрапити в немилість. Олексій Навальний міг порівнювати Крим з бутербродом. Підтримувати війну в Грузії. Підгодовувати імперський ресентимент. Але, в кінцевому рахунку, на черговому витку своєї еволюції режим вирішив випробувати нові межі допустимого вже на самому Навальному.

Небажання російського обивателя називати речі своїми іменами досить зрозуміле. Він просто боїться запустити принцип доміно. Спершу ти говориш про те, що владу захопив режим. Потім - визнаєш політичні розправи. Слідом - починаєш помічати військові вторгнення й інтервенції. Після - говориш про те, що Крим не належить Москві. А в результаті доведеться визнати, що Росія - це величезна напівпорожня країна, яка починає розповзатися по домівках, щойно центральна влада слабшає.

Доведеться визнати, що вся російська економіка - це імітація. Що вона існує до того часу, поки ціни на нафту і газ дозволяють наповнювати бюджет. І як тільки ситуація змінюється - економіка зникає. Тому що в цій системі все, що не нафта - лише нарости на нафтовій трубі. Такий собі картковий будиночок, збудований на нафтовій бочці.

Доведеться сказати вголос про те, що Росія існує не для своїх громадян, а за допомогою своїх громадян. Що надцінність для неї - це не громадянин, а державна велич. Що свобода можлива лише в чітко визначених начальством межах.

Усе це погано поєднується з тим, що звик думати про свою реальність російський обиватель. А тому він і далі буде намагатися не помічати дійсність. Продовжить твердити, що "інші діють так само". Оголошувати девіацію - нормою. І виправдовувати себе тим, що якщо довго дивитися в безодню, то вона почне дивитися в тебе.

Проблема лише в тому, що безодня в будь-якому випадку рано чи пізно почне дивитися в нього. Як би він не намагався відвести очі.

Copyright © 2020 RFE/RL, Inc. Передруковується з дозволу Радіо Вільна Європа/Радіо Свобода