Україна ще не поборола своїх демонів ідентичності

Книжка Фукуями здатна допомогти нам оминути бодай декілька манівців

Кілька тижнів тому "Наш Формат" видав друком український переклад вкрай актуальної книжки Френсіса Фукуями "Ідентичність: потреба в гідності й політика скривдженості". В оригіналі підназва ще більш промовиста: "Demand/вимога гідності та політика resentment/ресентименту". Ця невеличка за обсягом праця must read в сучасній Україні.

Фукуяма більше не пророкує кінця історії. Він намагається зрозуміти, чому сучасні демократії все більше фрагментуються на все дрібніші "ідентичності спільноти" – процес, який загрожує завершити не історію, а добу лібералізму в ній. Як на мене, автор цілком слушно починає аналіз концепту ідентичності з платонівського "тимосу" - "третьої частини душі", що прагне суспільного визнання у кожній людській особистості. Це великий прогрес проти сприйняття світу крізь призму ринкового фундаменталізму, коли люди надто спрощено вважаються раціональними економічними суб'єктами, що керуються своїми ірраціональними бажаннями. Бо люди – це не тільки "віллери" (від англійського will – воліти) та "чузери" (від англійського choose – обирати), як казав мій улюблений професор Девід Вільямс.

Але українців навряд чи зацікавить опонування Фукуями ринковому фундаменталізму. Бо ми добре знаємо, що бажання бути собою і боротьба за право самому обирати свій шлях набагато потужніші мотиви людської поведінки за прагнення матеріального добробуту. Бо в рамках ринкового фундаменталізму не пояснити ані Революцію гідності, ані наш відчайдушний спротив російській агресії, що пропонувала нам втричі більший ВВП на душу населення (за ПКС) в обмін на нашу непутящу свободу.

Набагато цікавіший аналіз Фукуями політики ресентименту чи "скривдженості" (в термінології перекладача). Спільноти, які суспільство пригнічувало чи ігнорувало тривалий час прагнуть сатисфакції та визнання. І тут поведінка "гуманітарних українців" (тобто тих, які вважають мову, віру та ширшу гуманітарну культуру осереддям української ідентичності), що почувались скривдженими як в УРСР, так в польській міжвоєнній Галиччині десь від початку 1930-х і аж досі, так само прагне сатисфакції та позитивної дискримінації, що й чорна (і ширше — кольорова) спільнота в США.

Бажання примусити розмовляти сферу комерційних послуг українською – це класика політики ресентименту. Вони примусово русифікували нас – тепер ми так само примусово українізуємо їх. Вони (російськомовні) дискримінували нас у сфері вищої освіти — тепер ми зробимо наукову кар'єру заручницею мови дослідження, а не його якості. Вони вважали, що Бандера виплід пекла – ми з усіх сил глоріфікуватимемо цю насправді вельми контроверсійну історичну постать.

Але при цьому українці забувають, що як тільки ми примусово українізуємо російськомовних, ресентимент сфокусується на "неправильних" україномовних: тих хто говорить/пише не "в Україні", а "на Україні" (і розіпнемо Тараса Компаніченка, великого знавця української літературної творчості від часів Київської Руси дотепер, за його приспів до геніальної "Савур Могили":

"А на Україні, в широкій долині

Сизий орел літає.

Гей, стоїть військо, славне,

Українське, та все в золоті сяє.

Те, що написано в нас на прапорах,

І те, чого не продаси!")

А потім пересваримось, чи можна в українській вживати не тільки "гідність" та "шляхетність", а й "достоїнство" та "благородність", які – о єресь! – також вживаються у "мові агресора". І це дроблення навколо "фотелів", "пателень" та "філіжанок", з одного боку, і "крісел", "сковорідок" та "чашок" з іншого, ніколи не закінчиться. Як ніколи не завершиться українська суперечка, хто був справжнім лідером українства під час визвольних змагань: Грушевський, Винниченко, Скоропадський, Петлюра чи Нестор Махно. І яка ОУН була правильнішою: ОУН(б), ОУН(м), ОУН(р)...

Фукуяма правильно збагнув, що політика ідентичності має логіку дроблення суспільства на все менші і менші спільноти, кожна з яких вимагає свого визнання і не просто рівних прав з іншими, а й особливих прав для себе. Тому просте визнання розмаїтості суспільства як національної ідеології приречене на фіаско. Бо спільнота консервативних гетеросексуалів вимагатиме особливого ставлення до шлюбу як "союзу чоловіка та жінки", а ЛГБТ спільноти вимагатимуть реєструвати шлюби між спочатку гомосексуальними парами, а згодом і між людьми з невизначеною або нестійкою гендерною визначеністю. Врешті-решт, трансгендери вимагатимуть визнання "третьої статі" нарівні з двома класичними...

Тому природня розмаїтість суспільства має балансуватись "тим клеєм, що тримає суспільство разом" (за словами Лі Куан Ю). Ліберальний ідеал абсолютно автономної людини хибний. Люди — творіння, яким природно жити у спільнотах. Фукуяма правильно зауважує: "…свобода і можливості вибору, що існують у сучасному ліберальному суспільстві, також можуть змушувати людей почуватися нещасними й ізольованими одне від одного, Вони починають ностальгувати за спільнотою й упорядкованим життям, яке вони, на їхню думку, втратили, або яким начебто жили колись їхні предки. Справжня ідентичність, яку вони шукають, - це те, що пов'язує їх з іншими людьми". І тут пошук ідентичності (вигаданої чи справжньої) постає як ліки від екзистенційної самоти ліберального світопорядку, в якому "я" часто настільки гіперболізується, що не залишає місця для "ми".

Як зробити так, аби пошук ідентичності не роздробив суспільство на замкнуті, майже герметичні бульбашки "своїх", які вимагають щоби їх почули, але не готові і не хочуть чути інших "ідентичностних бульбашок", Фукуяма насправді не знає. Він ставить доволі переконливий діагноз, але рецепт лікування хвороби, який він пропонує, звучить непереконливо, точніше банально: "Ми можемо уявити кращий світ, який враховує різноманітність наших суспільств, але водночас пропонує бачення того, як це різноманіття сприятиме досягненню спільних цілей і не підриватиме ліберальної демократії, а підтримуватиме її". Проте опису цього "кращого світу" читач в книзі Фукуями не знайде.

І тут дивним чином виходить на сцену Україна з її трагічним експериментом по чи то створенню, чи то віднайденню, чи то відкриттю своєї складної ідентичності, одкровення якої ми бачили у кращі миті Майдану та найтрагічніші миті російсько-української війни. Як до 18 століття годі було уявити, що можлива американська ідентичність, яка ґрунтується не на спільних династії, мові, релігії та крові, а на світогляді, що сповідує людську гідність, невідчужувані права людину, республіканську форму правління та покликання відстоювати своє право на щастя зі зброєю в руках, так і зараз українська ідентичність може відкрити формулу перетворення демонів, що роздирають недосформовану українську націю, на янгола її єдності. Але для цього потрібно бути як мінімум достатньо сміливим, аби шукати свою ідентичність у майбутньому, а не ставати заручником конкурентних історичних наративів, сформованих за нас і без нас.

Бо в чому я стовідсотково погоджуюсь з Фукуямою, так це в тому, що: "Ми не можемо перестати сприймати себе й суспільство крізь призму ідентичності. Але потрібно пам'ятатати, що ідентичність, яка живе у нас глибоко в душі, не постійна й не обов'язково задана при народженні". Я глибоко переконаний, що Україні ще тільки належить віднайти свою національну ідентичність. І книжка Фукуями здатна допомогти нам оминути бодай декілька манівців.

Оригінал