Сталін безповоротно зіпсував радянське кіно

Проблема в тому, що для когось досі норма слухати пісні з "Іван Васильович міняє професію" при відчинених вікнах

Я дуже люблю класику кіно. Класику - в сенсі Вертова, Айзенштайна, Довженка, німецьких експресіоністів (особливо Пабста і Ланґа) і тому подібних кінематографістів.

У нас начебто в культі поетичне кіно, котре прийшло в шістдесятих, разом із потужною хвилею авторського кіно в усьому світі, але дуже мало уваги приділяють двадцятим. А це був монументальний час.

Дзиґа Вертов зняв "Людину з кіноапаратом" на Одеській кіностудії, а це найвпливовіший в історії документальний фільм, котрий створив поняття об'єктивної камери. Творці Одеської кіностудії були піонерами монтажу, реалізуючи в кінематографі аванґардні мистецькі принципи (монтаж як прийом - аванґардна техніка). Айзенштайн, Кулєшов, Довженко, кіноки та інші причетні до тогочасного кіно формувалися в тому-таки середовищі аванґарду, з якого так чи інакше вийшли Малевич, "Гарт", ВАПЛІТЕ та всі-всі. І в межах простих творчих експериментів із камерою, діючи за цілком аванґардовою програмою, ці люди створили кіномову, якою кіно спілкується і донині.

Кінокритика двадцятих років - це просто суцільна насолода. Тогочасний кінематограф - це середовище людей із конкретним художнім баченням, котрі хочуть користуватись новим медіумом для реалізації нездійсненних раніше ідей.

Радянське кіно, якщо не брати до уваги окремі імена типу Параджанова, Миколайчука чи Даніелії, відставало від світового на десятиліття

А потім кіно на цих територіях безповоротно зіпсував Сталін. І я навіть не перебільшую, особисто Сталін. Вусатий вождь дуже любив Чапліна і дуже любив мюзикли. І що глибше в радянське кіно - то яскравіше це видно. Коли культ особи начебто розвінчали - кіношникам забули сказати, що тепер можна знімати щось крім буфонади з акторською грою рівня раннього звукового кіно і часто недоречним музичним супроводом. А що поробиш - так виглядали голівудські гіти тридцятих і сорокових, коли мюзикли були блокбастерним жанром. Ішли сімдесяті, на екрани стрімко приходило авторське кіно, імена Скорсезе, Копполи і Кубрика важили чи не більше за імена їхніх прокатних студій, італійське кіно переживало ренесенс, чеське кіно переживало ренесанс, кінематографісти вчилися працювати вже з новими підходами до фільмування, залишеними Берґманом і Гічкоком... а в СРСР музична буфонада саме була на піку популярности. Саме музичну буфонаду знімав Гайдай і саме вона належить до категорії "радянська нєтлєнка". Чому саме це кіно? Бо музична буфонада була улюбленим жанром Сталіна, а конкуренції практично не було.

Радянське кіно, якщо не брати до уваги окремі імена типу Параджанова, Миколайчука чи Даніелії, відставало від світового на десятиліття.

І проблема навіть не в тому, що сучасний підхід до кіно в Україні має дуже мало спільного з кінематографом як мистецтвом. Проблема в тому, що для когось досі норма слухати пісні з "Іван Васильович міняє професію" при відчинених вікнах. Мені іноді здається, що людям треба насильно показувати класику кіно з детальними роз'ясненнями, чому це класика. Так їм буде складніше толерувати щось настільки гидке, як фільми Гайдая.

Оригінал

Якщо ви помітили помилку у тексті, виділіть її мишкою та натисніть комбінацію клавіш Alt+A
Коментувати
Поділитись:

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Наші автори
Майкл Дракман Директор Міжнародного республіканського інституту в Україні
Дар'я Лазарєва Експертка відділу клімату та транспорту ГО "Екодія"
Юрій Ніколов Співзасновник видання "Наші гроші"
Брайан Вітмор Cтарший науковий співробітник Atlantic Council
Іван Сидор Священник, секретар-референт Київської єпархії ПЦУ