А чи існує партія? Нардеп від "Слуги народу" вийшов в ефір російського держканалу

Можна сперечатися про інтерпретації, але немає сенсу сперечатися про факти. Особливо якщо ваш співрозмовник їх заперечує. Тим більше якщо він це робить навмисно

Нардеп від партії "Слуга народу" Євген Шевченко вийшов в ефір російського держканалу. Звинуватив українських націоналістів, закликав до взаємних компромісів і сказав, що потрібно зняти "мовне питання", який призвело "до розколу в суспільстві". Після чого в соцмережах розгорілася суперечка про те, де закінчується особиста позиція нардепа і починається партійна, - пише Павло Казарін для "Крим.Реалії".

З одного боку, ця історія знову підняла питання про те, чи існує партія "Слуга народу". Зрештою, будь-яка партія будується на якійсь ціннісній платформі. Членство в ній означає згоду з ідеологією. Тією самою, яку потім партійці транслюють під час публічних виступів.

А "слуг народу" можна запідозрити в чому завгодно, крім ціннісної однодумності. Ми бачимо суперечки всередині парламентської фракції. Взаємні звинувачення в підкупі. Публічні конфлікти між керівництвом і мажоритарниками. Що, втім, не дивно, якщо згадати про те, як цей проект створювався.

А з іншого боку, весь цей кейс — це історія про те, що є сенс сперечатися лише про інтерпретації, але не про факти.

Наприклад, ми можемо сперечатися про те, що саме стало причиною анексії Криму. Було це фактором зовнішньої політики Кремля (повернути "споконвічні території") чи все-таки фактором внутрішнього (згуртування країни). Можемо сперечатися про наслідки кроку — і порівнювати бонуси і витрати. Але немає ніякого сенсу сперечатися з тими, хто заперечує сам факт анексії українського півострова.

Ми можемо сперечатися про мотиви радянського керівництва, яке влаштувало Голодомор в Україні. Зіставляти етнічні мотиви з соціальними. Розбирати міру відповідальності центрального керівництва і республіканського. Але немає ніякого сенсу сперечатися з тими, хто заперечує сам факт Голодомору 1930-х років.

Зрештою, ми можемо сперечатися про мотиви українських громадян, які вирішили воювати на Донбасі проти своєї країни. Можемо говорити про те, як змінювалася російська стратегія з моменту вторгнення і аж до сьогоднішнього дня. Але немає ніякого сенсу вплутуватися в дискусію з тими, хто заперечує сам факт присутності російських військ на сході нашої країни. Як це було на ефірі за участю Євгена Шевченка.

Тому що дискусія як така можлива лише тоді, коли ваш співрозмовник не заперечує факти. Коли в своєму описі реальності він не ігнорує реальність. Причому, вперше ви можете списати це на дурість і незнання — і спробувати відновити його рвану картину світу. Але якщо він продовжує стояти на своєму — значить, перед вами свідомий негідник, з яким немає сенсу вести розмову.

А російські канали можна дорікати в чому завгодно, крім наївності. Це професійно налагоджені машини пропаганди, які давним-давно вже не сперечаються про інтерпретації реальності. Вони оскаржують саму реальність. Підміняють факти фейками. Спотворюють події. Говорять про те, чого не було.

Розмова з ними за ступенем ефективності нагадує конференцію астрономів, на яку випадково запросили астрологів. І ось ми вже чуємо про те, як саме рух небесних тіл впливає на темперамент вашої сусідки по сходовому майданчику.

Мотиви російських пропагандистів немає сенсу розбирати. В кінцевому рахунку вони всі зводяться до персонального комфорту і достатку. А ось мотиви українських спікерів можуть пояснюватися або наївністю, або дурістю, або користю.

І ще невідомо, що гірше.

Copyright © 2019 RFE / RL, Inc. Передруковується з дозволу Радіо Вільна Європа/Радіо Свобода