Хто б не очолив країну – війна буде поруч

До неї шість годин на поїзді. Або десять на машині

Пам'ятаю, як в серпні 2016-го поїхав у Приазов'я. Одна машина, троє пасажирів і багажник, забитий настільки, щоб пережити раптову зиму.

В Мелекіне Донецької області ми приїхали пізно. Нашвидку оселилися в приватному будинку і затемна пішли на пляж. Тепле море, пісок, що не встиг охолонути, вино і сир. Єдине, що бентежило – дощ. Він був неминучий – його нам обіцяв гуркіт грому. Аж до того моменту, поки ми не подивилися на небо. Зірки були як на долоні, хмар не було. Це був не грім, це була канонада. Десь на сході, - пише Павло Казарін для "Крим.Реалії".

В Мелекіному відчувалася війна. Занедбані санаторії донецьких підприємств шкірились на вулиці вікнами. Ті, що збудовані на першій лінії – потроху засипало піском. Місцеві бабусі не любили камери. Варто було дістати фотоапарат – вони обступали і просили прибрати. Мовляв, коли знімають – потім щось відбувається. "Давно нічого не відбувалося, ось і нічого".

Ми прив'язали порядок денний війни до одного кандидата – і вправляємося в дотепності, коли про неї заходить мова

Мелекіне протвережує.

Передвиборчі бійки зіграли з нами злий жарт. Ми прив'язали порядок денний війни до одного кандидата – і вправляємося в дотепності, коли про неї заходить мова. У подібних розмовах нам здається агітація за конкретного претендента – і ми знецінюємо те, що він взяв собі на передвиборче озброєння. Але в тому й річ, що війна все одно залишається поруч.

Зовсім поруч. До неї шість годин на поїзді. Або десять на машині. Все наше комфортне існування тут можливе лише тому, що її зупинили там. По лінії тих населених пунктів, назви яких ми чуємо в армійських зведеннях. Ми не відчуваємо її завдяки тим, хто кожен день її на собі відчуває.

Все наше комфортне існування тут можливе лише тому, що її зупинили там

Я пам'ятаю лютий 2014-го. Тягуче відчуття розгубленості. Я добре пам'ятаю це відчуття – коли звичний світ перевертається. Коли друзі вимикають телефони, щоб включити вже "на материку". У тилу. Там, де між ними і півостровом вже є тонка зелена лінія з людей з армійськими нашивками.

Я відучився будувати плани п'ять років тому. Горизонт планування скоротився до півроку. Навіть це неабиякий оптимізм – в 2014-му я не намагався заглядати далі, ніж на тиждень. І це при тому, що мій кримський сценарій був щадно комфортним у порівнянні з тим, що випало друзям з Донецька.

Мені розкажуть, що це невроз. Відлуння пережитого. Що це психотравма, яка заважає робити висновки і ранжувати ризики. І я, ймовірно, з цим погоджуся. Погоджуся – як тільки закінчиться війна. Але поки вона триває – питання про те, хто тут носій норми, залишається відкритим.

Ми нагадуємо собі людей, які пережили автокатастрофу і запевняють всіх, що потрібно пристібатися

Ми нагадуємо собі людей, які пережили автокатастрофу і запевняють всіх, що потрібно пристібатися. Твердять, що ремінь безпеки – не дурощі і не надмірність. Що пом'ятий одяг або слід на платті – не така вже й ціна за власну безпеку. І звикаємо чути у відповідь: "Досить лякати".

Я часто чую про те, що Кремль не нападе. Що він уже взяв, що міг. Дійшов туди, куди дозволили. Що воювати відтепер він буде зовсім інакше – і немає ніякого резону думати про повторення 2014-го. І в цей момент у мене дежавю. Тому що щось подібне я чув і п'ять років тому. "Не вигідно". "Не наважаться". "Світопорядок". Чув – і повторював. А потім були російські прапори на будівлі кримського уряду.

І це ж не про кандидатів зараз. Це про реальність. Війна триває, навіть якщо ви цього не хочете. Вона продовжиться, навіть якщо ви вирішите зрівняти окопи. Вона залишиться поруч незалежно від того, згадує про неї ваш кандидат чи ні.

Війна триває, навіть якщо ви цього не хочете. Вона продовжиться, навіть якщо ви вирішите зрівняти окопи

Від вас залежить лише те, чи буде він це робити. Тому що порядок денний. На який впливають виборці, заміряють соціологи і реагують – політики. Від вас залежить те, як ваш фаворит стане оцінювати ризики. І якщо війни не існує для вашого кандидата, то, ймовірно, для вас її теж не існує. Як не існувало її для мене 25 лютого 2014 року.

І мені від неї тепер нікуди не дітися – як, втім, і вам. Вона нікуди не зникне, не розчиниться, не кане в небуття. Як би ми не проголосували, і хто б не очолив країну – вона все одно буде поруч. Тому що шість годин на поїзді. Або десять – на машині.

Це зовсім недалеко.

Copyright © 2019 RFE/ RL, Inc. Передруковується з дозволу Радіо Вільна Європа/ Радіо Свобода

Якщо ви помітили помилку у тексті, виділіть її мишкою та натисніть комбінацію клавіш Alt+A
Коментувати
Поділитись:

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Наші автори
Іраклій Джанашия Експерт з питань національної безпеки та оборони України в UIF
Наталія Лелюх Лікар акушер-гінеколог
Остап Яриш Журналіст української служби "Голосу Америки"
Наталя Д'ячкова Директор юридичної компанії "Скарга"
Олександр Лієв Голова Асоціації індустрії гостинності України
Погода