Росіяни плодять татарофобію. Інакше не може бути "исконно русского" Криму

Руйнування міфу загрожує обваленням неба

У Криму підготували новий шкільний підручник з історії. У ньому розповіли десятикласникам про "кримськотатарський народ-зрадник", "рятівну депортацію" і те, як радянська влада допомагала йому на новому місці проживання.

Особлива пікантність в тому, що куратором проекту став "заступник міністра освіти" Айдер Аблятипов. Один з тих, хто в 2014-му вирушив присягати новим прапорам. Один з тих, хто переконував, що весь кримськотатарський народ не може бути дисидентом та інше "треба домовлятися". Цей підручник - взагалі хороша межа під ілюзіями. Наприклад, про те, яку роль готова відводити кримським татарам Росія, - пише Павло Казарін для "Крим.Реалії".

Після анексії Кремль видавав документи про реабілітацію кримських татар. І навіть робив кримськотатарську однієї з державних мов на півострові. В реальності і те, і інше залишилося фікцією. Фантомом, який не має нічого спільного з реальністю. Тому що будь-яка російська влада в Криму мусить хворіти "татарофобією".

Вся ідея "русского Криму" стала можливою лише після завоювання півострова і перемоги над Кримським ханством. Уся концепція "сакральної Корсуні" можлива лише завдяки маргіналізації кримських татар і їхньої спадщини. Уся архітектура міфу про "исконно русский край" будується на асиміляції корінного населення. Це прекрасно сформулював екс-глава окупаційної адміністрації Севастополя Сергій Меняйло в інтерв'ю: "Якщо кримські татари вважають себе тут вдома, то ми з вами де?".

У цієї "татарофобії" є своє джерело сили. Свій священний грааль ненависті. Ім'я якому - радянська версія історії Другої світової війни.

Перемогою у війні в імперії прийнято виправдовувати все - репресії і розстріли, голод і ГУЛАГ. Це головний фундамент легітимності СРСР. Головна його індульгенція. Без цієї перемоги 70 років радянської історії виглядають як безперервна і безглузда м'ясорубка.

"Велика Вітчизняна" потрібна була Радянському Союзу рівно тому, навіщо вона потрібна сучасній Росії. Для самовиправдання. Для самопояснення. Це компас, барометр і нульовий меридіан. Головна духовна скріпа, яка пояснює імперії сенс її існування, а всім сусідам - причини для дружби з цією імперією.

Більш того - перемога у війні була оголошена універсальною спадщиною і для народів, що населяють СРСР. У рамках підходу всіх їх оголосили народами-переможцями, які внесли свою роль в перемогу над Німеччиною. А колабораціонізм офіційно вважався чиєюсь приватною ініціативою. Винятком стали лише кримські татари.

Тому що щодо них діяв зворотний принцип. Їх оголосили "народом-зрадником", серед якого знайшлися окремі герої. Із загального тріумфального хору переможців їх викреслили. А до святкування 9 травня пропускати їх пропонували виключно через прилюдне покаяння.

І в цьому теж немає нічого дивного. Тому що в Росії історія "Великої Вітчизняної" стала повноцінною громадянською релігією. Зі своїм іконостасом і священними текстами. Апостолами і праведниками. Демонами і грішниками. Рефлексувати поза канону на цю тему можуть лише єретики. Ті самі, яким "місце на багатті".

Її стали подавати як боротьбу абсолютного добра з абсолютним злом. А депортація руйнує цей стрункий концепт - виходить, що в Криму в 1944 році добро перемогло зло і потім саме вчинило злочин. Виходить, що це було або не таке вже й Добро. Або воно вчинило не такий вже і злочин.

Адепти імперії вчепилися за цю соломинку. І тепер з покоління в покоління розповідають про те, що кримські татари самі винні. Що депортація стала порятунком для них від помсти фронтовиків. І що в Центральній Азії їм жилося не так вже й погано.

Фантастичний цинізм.

Адепти підходу не люблять згадувати факти. Наприклад, що колабораціонізм був на всіх окупованих територіях. Що етнічні росіяни йшли на службу Третьому рейху не найменше інших. А якщо хтось вирішить вираховувати відсоткові співвідношення "зрадників і героїв", то нехай робить поправку на карту окупації. Тому що колабораціонізм можливий був лише там, куди дійшов Вермахт. У Томську і Владивостоку не було охоронних батальйонів, тому що туди не дійшла німецька армія. А якби дійшла - були б і там.

Але ця тема залишиться табуйованою для адепта імперії. Бо ризикує стати для нього ящиком Пандори. З якого рано чи пізно постане питання про те, чи можна вважати "Велику Вітчизняну" війну продовженням Громадянської.

Будь-яка ревізія війни чревата руйнуванням міфу. Будь-яке руйнування міфу загрожує обваленням неба. У радянського адепта не залишиться нічого, за що можна триматися. Нічого, за що можна вхопитися. Нічого, що дозволить йому пишатися минулим.

А тому він буде триматися за радянські міфи до останнього. Виправдовувати депортацію. Клеїти ярлики на цілі народи. Виховувати дітей в ненависті до сусідів. Він буде робити все, щоб загасити в собі головне питання. Те саме, яке колись поставив відправлений до Криму російський чиновник.

"Якщо вони у себе вдома - то ми тоді де?".

Copyright © 2019 RFE/ RL, Inc. Передруковується з дозволу Радіо Вільна Європа/ Радіо Свобода