Ніякого голосу народу нема

І ніч іде…

Це, здається, є одним з найдавніших, а тому чи не найбанальніших способів авторської оповіді: представити свої міркування й історії через знайдений рукопис, який попросту подаєш, дистанціюючись від невідомого справжнього автора або того, кого ти навіть знав, але кому різні обставини перешкодили висловитися самостійно.

Способи способами, але ще кілька десятиліть тому, коли смерть автора на наших теренах не була такою розповсюдженою, звернення із пропозицією написати щось, про що зараз розкажуть, були настільки ж поширеними, як і протилежне – знаючи, що я щось пишу, багато хто у різних ситуаціях наполягав на тому, що я можу тут бути тільки за умови, що ніяк цього всього не опишу у своїх документальних статтях чи навіть зашифрованих художніх оповіданнях, - пише Тарас Прохасько для видання "Збруч".

Тепер уже інакше. Кожен може висловитися письмово, не потребуючи жодних авторитетних посередників. І все ж, нотес уважного автора все ще наповнений не тільки неупередженими спостереженнями, підслуханим і почутим, але й побажаннями, проханнями і наполяганнями щодо різних тем і ідей, про які обов'язково треба написати, щоби показати найцінніше і найцікавіше з того, чим і як насправді живе реальний народ.

Я не маю жодних записників, але впродовж кількох місяців дуже добре пам'ятаю усі ці теми від імені народу. Єдине, що виснував з подібних оповідей, це те, що ніякого голосу народу нема. Є сотні і тисячі голосів, які дійсно походять із народу, але настільки різняться одне від одного, що не те що про хор, а навіть про злагоджений дует говорити неможливо.

От про що мені наказували написати за останній тиждень: нашій країні потрібна еволюція, зміна лідера означає новий перерозподіл, а не зміну порядку, найбільша проблема – кадрова, треба спинитися у зміні державних службовців, але не може так бути, щоби не могти звільнити з посади того, хто зробив щось кримінальне, природні ресурси все одно будуть експлуатувати, такий етап постколоніального розвитку, маємо такий час, коли наново формуються суспільні класи, мусимо почекати, коли виросте власна надійна буржуазія, бо це капіталізм, країна ще феодальна, президент сам має бути одним з них, щоби могти повноцінно домовлятися про рівновагу сили і силу рівноваги, більшість хоче одного – достатку, і цей достаток повинен бути розшарованим, кожен стан має задовольнити свою уяву про кольорову ситість, треба думати про то, хто буде говорити на рівних із начальниками інших країн, від яких ми залежимо, треба думати про то, хто як хоче увійти у історію світу, Україна нічим не різниться від інших країн, тому вона є великою цінністю лиш в одному – щоби нікого не могли відкрито образити чи ліквідувати лише за те, що він український українець, ясно, що поліція завжди буде прагнути насильства, ясно, що теперішня міграція є природною закономірністю, ясно, що сюди прийдуть інші, котрі потерпають у своїх землях більше, і з ними треба якось спокійно вирішити, аби ця земля не стала плантаційною пусткою з недолугими поселеннями-містами, так чи інакше ми мусимо виконати якусь місію стосовно континентальної долі Європи, і ця місія не має бути самою приємністю, а прогрес уже не варто прирівнювати до чогось іншого, як до проникнення нової технології у всі сфери суспільних стосунків, є ще не чисельні аскетичні інтелектуали, яким треба виявити підтримку і забезпечити цілковиті свободи у межах їхніх потреб, і в жодному разі не вестися на надмірні вимоги військових, оскільки війна буде тривати дуже довго, знай, чого хочеш ти, що зможеш стерпіти, не вдаючи із себе ні рятівника, ні жертву, ані ката… А це найскладніше. Значно важче, ніж вислуховувати настанови тих, хто на тебе зовсім не подібний, хто претендує на статус справжнього народу.

Передруковується з дозволу видання "Збруч"