День Соборності був віртуальним до 2014-го

Ми запізнилися на чверть століття

У нас в Криму День Соборності завжди був віртуальним. Свято, відсилає до чогось дуже давнього, недовгого та історично приреченого. Аж до 2014-го. Який став нашим 1991-м.

У 1991 році ми не тікали із в'язниці. Ми отримали свободу бо в'язниця розвалилася. На відміну від Польщі у нас не було "Солідарності". На відміну від Литви - "Саюдісу". Національно-визвольний шлях довелося проходити постфактум - уже після появи нової держави на карті.

Реально здобули незалежність лише в 2014-му. Події Майдану, анексія Криму, вторгнення на Донбас - це і є наш 1991-й. Ми просто запізнилися на чверть століття.

Політична нація - та сама, якій байдуже до закінчень ваших прізвищ і мови ваших колискових - стала з'являтися на вулицях Києва взимку 2013-го. Виявилося, що "український світ" - який не про "кров і ґрунт", а про ціннісне - реальний. Що Росія більше не має монополії на ціннісне в пострадянському океані етнічного.

Символи завжди полісемантичні. Кожне покоління саме вирішує, яким змістом їх наповнювати. П'ять років тому гасло "Слава Україні - героям слава" належало націоналістам, а сьогодні стало загальним. А апеляція до "героїв" відсилає вже не стільки до Крут, скільки до Небесної сотні і військових в окопах на Донбасі.

Так само і День Соборності - він вже не стільки про Акт злуки УНР і ЗУНР, скільки про нинішню країну. Яка вистояла, хоча за всіма розрахунками Кремля не повинна була.

У підсумку, ми сьогодні домовляємося про власне минуле. Створюємо нове символічне. Відправляємо в утиль пропаганду імперії, що пішла в небуття. Сперечаємося про майбутнє куди частіше, ніж про минуле. Ми просто переграємо свій власний 1918-й.

Так, ми ще не виграли війну. Так, у нас бувають рецидиви. Так, ми нерідко продовжуємо сперечатися про те, скільки дорівнює два на два. Але нічого більш суб'єктного в новітній українській історії ще не було.

Оригінал