Тріумф кухарок і покоління незалежних

Україна стала заручницею власних традицій: недовіри та скепсису, цинізму і короткозорості

На російські вулиці три тижні тому вийшло протестувати "покоління Путіна". Те, для якого нинішній президент РФ був завжди. Те, що було народжено в "лихі дев'яності", якими так люблять лякати їх батьків. І зі страху перед поверненням в які їх батьки сімнадцять років тому погодилися обміняти політичні свободи достаток.

Їх українським ровесникам не довелося жити в епоху монументальних стабільностей. Вони народилися при Кравчуку, пішли в школу при Кучмі, почали закохуватися при Ющенку. Повістки в армію для них скасував Янукович, відмовився від призову. А потім трапилися Майдан і війна, пише Павло Казарін для "Української правди".

І якщо російська молодь виросла в гнізді левіафана, то українська з дитинства звикала до того, що держава – умовна. Тому що перші двадцять три роки її імітаційного існування призвели до того, що ми почали сприймати девіацію як норму. І навпаки.

Негативна селекція

Багато в чому це відбулося із-за тих, кого ми за інерцією називаємо політичними елітами.

Для багатьох з них сама ідея незалежності була потрібна лише тому, що дозволяла закріпити за Україною статус закритого акціонерного товариства. Власне, в 1991 році ідея незалежності підтримала українська компартія не під тиском національно-визвольного руху (який, на відміну від країн східної Європи, в Україні був слабким і вже точно не повсюдним), скільки під впливом кон'юнктури. Багато хто хотів змінити статус директора на статус власника і приймати рішення, не оглядаючись на Москву.

Українська політика за рідкісним винятком була імітаційною.

"Лівими" називалися прихильники Москви. "Правими" – прихильники етнічного проекту. Поведінка одних та інших привчала обивателя до думки, що корупція – це норма. Що стандарт успішності визначається маркою автомобіля. Що закон не зобов'язаний мати нічого спільного зі справедливістю.

І ця ситуація травмувала суспільство куди глибше, ніж всі економічні негаразди. Просто тому, що економіка – це лише "софт", а "хард" – це система суспільних взаємовідносин. А саме ця система була зламана і спотворена – укупі з поняттям "норми".

Біле і чорне

Двадцять три пострадянські роки йшов процес українізації України. Ідеологічна дифузія йшла з заходу на схід. Будь-які розмови про "електоральний розкол країни" смішні саме тому, що в тому ж 1991 році ніякого розколу взагалі не існувало: на перших президентських виборах "український Вацлав Гавел" – В'ячеслав Чорновіл – не зміг здобути перемогу лише в трьох західноукраїнських областях. Через тринадцять років – під час першого Майдану – країна ділилася вже навпіл. А з початком війни процес здобуття країною самої себе пішов далеко на схід.

Але той факт, що після анексії Криму і вторгнення на Донбас суспільство почало домовлятися про власне минуле – ще не вирішує всіх проблем. Тому що тепер належить вирішувати куди масштабніше завдання: домовлятися про розуміння добра і зла.

Що вважати корупцією? Винен той, хто дає чи той, хто бере? Починаючи з якого розміру хабар перетворюється в кислотне середовище, що розчиняє суспільне благо? Чи можна змінити систему? "Всі однакові", чи все-таки не всі? До того ж, радянська етика привчила людину до того, щоб називати "стукацтвом" будь-яку скаргу на порушення закону. А формула "все заради сім'ї" стала вважатися універсальним виправданням для компромісів із совістю.

"Тут так заведено" – традиція повсякденної поведінки спотворила уявлення в суспільстві про те, що вважати нормою, а що – її порушенням.

Українські еліти легітимізували корупцію та ідею перетворення колективного блага в персональне. А коли саме існування держави із-за війни опинилося під питанням, з'ясувалося, що в країні тотальний кадровий голод. А ті, хто вирішив затикати кадрові дірки за рахунок власних кар'єр – опинилися в пастці.

Тріумф куховарок

Виявилося, що українські громадяни – носії найжорсткіших антиелітарних настроїв. З одного боку, це зумовлено історично: українські землі в різні епохи були частиною чужих імперій, а тому категорія "права" і "закону" сприймалося як щось чуже, що обслуговує інтереси метрополії.

Будь-який носій посади і повноважень завжди виступав як представник інтересів умовного "поневолювача".

Саме цей історичний досвід став причиною того, що в українців завжди була протонація: протистояти чужій вертикалі можна лише за рахунок об'єднання на горизонтальному рівні.

З іншого боку, відсутність досвіду держбудівництва дала про себе знати, коли українська держава з'явилася на світ. Тому що фронда по відношенню до будь-якого начальника нікуди не поділася. А за останні чверть століття – лише посилилася.

У підсумку, нормою вважається ситуація Майдану – коли всі рівні один одному, а кожен – самому собі. Але як тільки приходить час переробляти горизонталь у вертикаль – починаються проблеми.

Кожен, хто вирішить перейти з категорії "один з нас" в статус розпорядника колективним ресурсом – тобто, "еліт" – дуже швидко стає вигнанцем.

Саму ідею"займатися політикою" сприймають ганебно. І вже точно не як щось, пов'язане з намаганням "облаштування життя".

Неприязнь і недовіра до вертикалі породжує негативний відбір. Бо українець не хоче платити високі зарплати чиновникам, скасовуючи саму можливість приходу у владу тих, хто не буде красти. Висміює політиків, а не вчитується в програми. Черговий раз голосує за кухарок, щоб потім дивуватися, що вони погано керують державою.

Зла іронія в тому, що зміни можливі. Війна ставить перед країною зовсім інший масштаб завдань, для вирішення яких потрібні нові люди з новими підходами.

Якщо в Росії молодь виходить на вулиці тому, що соціальні ліфти забиті елітами, то в Україні вона сидить по домівках, бо публічна політика розуміється "низами". У підсумку, в політику знову йдуть лише ті, чиї апетити прямо пропорційні їх же товстошкірості.

Країна стала заручницею власних традицій: недовіри та скепсису, цинізму і короткозорості. "Всі однакові", "масові розстріли!", "більше за всіх треба?" – рецепти і реакції не змінюються ось вже третє десятиліття.

Стара як світ історія про клітку з мавпами і банан. Коли примати кидаються до фрукту – їх обливають крижаною водою. За кілька повторень вони виробляють у собі умовний рефлекс і для уникнення колективної екзекуції кидаються з кулаками на новоприбулих, якщо ті спробують дістатися до їжі. Через кілька ротацій в клітці може не залишитися нікого, хто б пам'ятав, чому не можна чіпати банан, але ніхто навіть не ризикне рушити в його бік.

Тому що тут так заведено.