Тріумф кухарок і покоління незалежних

Україна стала заручницею власних традицій: недовіри та скепсису, цинізму і короткозорості

На російські вулиці три тижні тому вийшло протестувати "покоління Путіна". Те, для якого нинішній президент РФ був завжди. Те, що було народжено в "лихі дев'яності", якими так люблять лякати їх батьків. І зі страху перед поверненням в які їх батьки сімнадцять років тому погодилися обміняти політичні свободи достаток.

Їх українським ровесникам не довелося жити в епоху монументальних стабільностей. Вони народилися при Кравчуку, пішли в школу при Кучмі, почали закохуватися при Ющенку. Повістки в армію для них скасував Янукович, відмовився від призову. А потім трапилися Майдан і війна, пише Павло Казарін для "Української правди".

І якщо російська молодь виросла в гнізді левіафана, то українська з дитинства звикала до того, що держава – умовна. Тому що перші двадцять три роки її імітаційного існування призвели до того, що ми почали сприймати девіацію як норму. І навпаки.

Негативна селекція

Багато в чому це відбулося із-за тих, кого ми за інерцією називаємо політичними елітами.

Ідея незалежності дозволяла закріпити за Україною статус закритого акціонерного товариства

Для багатьох з них сама ідея незалежності була потрібна лише тому, що дозволяла закріпити за Україною статус закритого акціонерного товариства. Власне, в 1991 році ідея незалежності підтримала українська компартія не під тиском національно-визвольного руху (який, на відміну від країн східної Європи, в Україні був слабким і вже точно не повсюдним), скільки під впливом кон'юнктури. Багато хто хотів змінити статус директора на статус власника і приймати рішення, не оглядаючись на Москву.

Українська політика за рідкісним винятком була імітаційною.

"Лівими" називалися прихильники Москви. "Правими" – прихильники етнічного проекту. Поведінка одних та інших привчала обивателя до думки, що корупція – це норма. Що стандарт успішності визначається маркою автомобіля. Що закон не зобов'язаний мати нічого спільного зі справедливістю.

І ця ситуація травмувала суспільство куди глибше, ніж всі економічні негаразди. Просто тому, що економіка – це лише "софт", а "хард" – це система суспільних взаємовідносин. А саме ця система була зламана і спотворена – укупі з поняттям "норми".

Біле і чорне

Двадцять три пострадянські роки йшов процес українізації України. Ідеологічна дифузія йшла з заходу на схід. Будь-які розмови про "електоральний розкол країни" смішні саме тому, що в тому ж 1991 році ніякого розколу взагалі не існувало: на перших президентських виборах "український Вацлав Гавел" – В'ячеслав Чорновіл – не зміг здобути перемогу лише в трьох західноукраїнських областях. Через тринадцять років – під час першого Майдану – країна ділилася вже навпіл. А з початком війни процес здобуття країною самої себе пішов далеко на схід.

В'ячеслав Чорновіл не переміг лише в трьох західноукраїнських областях

Але той факт, що після анексії Криму і вторгнення на Донбас суспільство почало домовлятися про власне минуле – ще не вирішує всіх проблем. Тому що тепер належить вирішувати куди масштабніше завдання: домовлятися про розуміння добра і зла.

Що вважати корупцією? Винен той, хто дає чи той, хто бере? Починаючи з якого розміру хабар перетворюється в кислотне середовище, що розчиняє суспільне благо? Чи можна змінити систему? "Всі однакові", чи все-таки не всі? До того ж, радянська етика привчила людину до того, щоб називати "стукацтвом" будь-яку скаргу на порушення закону. А формула "все заради сім'ї" стала вважатися універсальним виправданням для компромісів із совістю.

"Тут так заведено" – традиція повсякденної поведінки спотворила уявлення в суспільстві про те, що вважати нормою, а що – її порушенням.

Українські еліти легітимізували корупцію та ідею перетворення колективного блага в персональне. А коли саме існування держави із-за війни опинилося під питанням, з'ясувалося, що в країні тотальний кадровий голод. А ті, хто вирішив затикати кадрові дірки за рахунок власних кар'єр – опинилися в пастці.

Тріумф куховарок

Виявилося, що українські громадяни – носії найжорсткіших антиелітарних настроїв. З одного боку, це зумовлено історично: українські землі в різні епохи були частиною чужих імперій, а тому категорія "права" і "закону" сприймалося як щось чуже, що обслуговує інтереси метрополії.

Будь-який носій посади і повноважень завжди виступав як представник інтересів умовного "поневолювача".

Українські громадяни – носії найжорсткіших антиелітарних настроїв

Саме цей історичний досвід став причиною того, що в українців завжди була протонація: протистояти чужій вертикалі можна лише за рахунок об'єднання на горизонтальному рівні.

З іншого боку, відсутність досвіду держбудівництва дала про себе знати, коли українська держава з'явилася на світ. Тому що фронда по відношенню до будь-якого начальника нікуди не поділася. А за останні чверть століття – лише посилилася.

У підсумку, нормою вважається ситуація Майдану – коли всі рівні один одному, а кожен – самому собі. Але як тільки приходить час переробляти горизонталь у вертикаль – починаються проблеми.

Кожен, хто вирішить перейти з категорії "один з нас" в статус розпорядника колективним ресурсом – тобто, "еліт" – дуже швидко стає вигнанцем.

Саму ідею"займатися політикою" сприймають ганебно. І вже точно не як щось, пов'язане з намаганням "облаштування життя".

Неприязнь і недовіра до вертикалі породжує негативний відбір. Бо українець не хоче платити високі зарплати чиновникам, скасовуючи саму можливість приходу у владу тих, хто не буде красти. Висміює політиків, а не вчитується в програми. Черговий раз голосує за кухарок, щоб потім дивуватися, що вони погано керують державою.

Зла іронія в тому, що зміни можливі. Війна ставить перед країною зовсім інший масштаб завдань, для вирішення яких потрібні нові люди з новими підходами.

Якщо в Росії молодь виходить на вулиці тому, що соціальні ліфти забиті елітами, то в Україні вона сидить по домівках, бо публічна політика розуміється "низами". У підсумку, в політику знову йдуть лише ті, чиї апетити прямо пропорційні їх же товстошкірості.

Кожен, хто переходить з категорії "один з нас" в статус розпорядника колективним ресурсом - "еліту" стає вигнанцем

Країна стала заручницею власних традицій: недовіри та скепсису, цинізму і короткозорості. "Всі однакові", "масові розстріли!", "більше за всіх треба?" – рецепти і реакції не змінюються ось вже третє десятиліття.

Стара як світ історія про клітку з мавпами і банан. Коли примати кидаються до фрукту – їх обливають крижаною водою. За кілька повторень вони виробляють у собі умовний рефлекс і для уникнення колективної екзекуції кидаються з кулаками на новоприбулих, якщо ті спробують дістатися до їжі. Через кілька ротацій в клітці може не залишитися нікого, хто б пам'ятав, чому не можна чіпати банан, але ніхто навіть не ризикне рушити в його бік.

Тому що тут так заведено.

Якщо ви помітили помилку у тексті, виділіть її мишкою та натисніть комбінацію клавіш Alt+A
Коментувати
Поділитись:

Коментарі

1

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Наші автори
Мирослава Ґонґадзе Головний редактор і керівник Української служби "Голосу Америки"
Віктор Каспрук Політичний аналітик
Тарас Возняк Культуролог, директор Львівської галереї мистецтв ім. Б. Возницького
Євген Іхельзон Засновник проекту "Я люблю Азію"
Сашко Даниленко Мультиплікатор, художник
Погода