Я - фашист, мій дід - фашист і всі ми - фашисти
Я хотів би, щоб ми з Росією мали нормальні партнерські стосунки. Мені ближче до душі росіянин аніж поляк і тим більше американець. Я все життя ріс на тому, що Росія – братський народ, спільна історія, спільні перемоги, родичі в Росії, російська культура та кіно, російський рок і все таке. Мене так виховували батьки. Мої "дєди воєвали", плакали на кожне 9 травня і повчали нас з братом, що війна, фашизм – то все страшне зло, якого більше ніколи немає бути.
Як ми з братом уявляли ту війну? Дуже просто: є погані фашисти, в яких немає абсолютно нічого хорошого, людського, великого і є наші святі діди, які боролися зі злом і ціною великих жертв перемогли його. Звичайно, в старості діди такі милі, такі хороші і чесні. Складається враження, що стара людина, яка пройшла довге, важке життя не може брехати своїм онукам. Своїх дідів ми сприймали як ідеал, чистий, світлий, як біла дошка.
Тепер ми більше знаємо, що таке війна. Тепер я по іншому сприймаю розповідь діда про те як він з побратимами на танку повісили німця. Тепер я не впевнений, що мій дід – ідеальна людина і я не можу стверджувати, що мій дід не вбивав людину без зброї, що він не катував і не ґвалтував жінку. Я не знаю точно, але ця війна, яка сьогодні відбувається в Україні розвіяла уявлення про героїв війни і про мого діда зокрема. Війна пробуджує в людині руйнівну ненависть, вона частково, а іноді й повністю звільняє людину від самообмеження, самоконтролю.
Повна безкарність людини призводить до того, що життя людей іншого табору, життя людей, що на стороні ворога, втрачає всяку ціну. Можна безкарно вбивати, як тарганів, грабувати, ґвалтувати. Цю свободу дарує хаос війни. Але за цю свободу доводиться платити дуже велику ціну.
Мої діди, які були для мене ідеальними, перестали такими бути, бо я впевнений, що той самий дух війни, який прибрав всякий самоконтроль особистості, захлеснув і моїх дідів. Вони були хорошими людьми і поважними в суспільстві, але вони були в Берліні і в інших містах Третього Рейху і можливо, що вони як і вся радянська армія, грабували і ґвалтували. Чи можна це виправдати помстою, чи війною, яка жорстко увійшла в життя і поламала його? Не знаю. На війні, мабуть, інша мораль, інші принципи. Але все ж є дуже багато людей, які залишалися вірними своїм принципам, настановам батьків, вірі чи людським цінностям як на тій війні, так і на сьогоднішній. Є люди, які навіть на війні, в цілковитому хаосі, не катують, не ґвалтують і стримують від цього зла своїх побратимів.
Я хотів би, щоб ми з росіянами мали партнерські стосунки, але не заполітизовані, без амбіцій чи зверхності. Щоб Україна була незалежною і ніхто за кордоном навіть не думав про якісь злочинні дії проти моєї держави. Щоб ми жили з Росією як живуть добрі сусіди. Я люблю ходити до своїх сусідів, а вони до мене і ми не сваримось з ними ніколи і не маємо одне до одного жодних претензій. От так би й на міждержавному рівні.
Але в світі геополітики то неможливо. Особливо сьогодні, коли Росія навіки розірвала з Україною нормальні стосунки і без того досить напружені; коли керівництво Росії сьогодні виховує покоління за поколінням росіян, які зневажають Україну і будуть нести цю зневагу протягом всього свого життя. Тож добросусідських стосунків не буде. Війна? Вона вже відбувається, бо з росіян кремлівська шайка виховала шовіністів. Велику роль, як не дивно, в цьому процесі зіграв сатирик Михайло Задорнов. Хтось розумів до чого призведуть його жарти?
Мої діди говорили, що фашизм – то є зло і не думали про те, що самі жили в фашистському Радянському союзі. Мої діди засуджували військову агресію, але брали Польщу та Прибалтику. Вони вважали вторгнення однієї держави в іншу неприпустимим, але не протестували проти придушення радянськими танками повстань в Угорщині в 1956 і в Чехії в 1968 році. Вони не думали про те, що жили в фашистській державі, бо те відкриття було б для них страшним ударом.
Сьогодні Російська Федерація – типова фашистська держава. Хоч хтось з ветеранів Другої світової війни задумується над цим? Мій дід, який мешкає в Сімферополі плакав від щастя, коли Крим відібрала Росія. Він тепер живе в фашистській державі і не підозрює про це. Моя родина вважає мене фашистом, бо я патріот своєї держави і ніхто із членів моєї родини не підозрює, що жили за фашистського режиму і що сьогодні Росія є фашистським режимом. Ось такі забавні парадокси.
"Спасібо дєду за Побєду", - говорять круті пацанчики, наслідники героїв війни. І що ж здобули їхні діди? Рабство? Диктатуру? Бідність? Придушення особистості? Деградацію людини? Може ще тепер пацанчики заговорять "Спасібо Путіну за Вєлікую Рассію"? Він же теж дав таку дорогоцінну ілюзію, "врятував" росіян від Піндосії, відібрав важку свободу людини і створив стадо, в якому так комфортно і затишно.
І що? До чого все це? Не знаю. Просто роздуми. Мабуть, наші діди мали б після перемоги над Гітлером почати війну проти Сталіна, щоб створити вільні від диктатури та репресій країни, надавши волю народам. Потім будувати надійні добросусідські стосунки на основі взаємоповаги та взаємопідтримки. І тоді не було би сьогоднішньої війни і мільйонів російських ненависників українців. Не було б російського фашизму з химерною ідеєю руського міра, від якого віє третьою світовою.
