Дисидентський рух в УРСР

Радянська політика в Україні в умовах "хрущовської відлиги" зустріла неоднозначну оцінку суспільства. Прагнення влади будь-що втримати народ під контролем та проводити десталінізацію тільки у визначених межах неминуче вело до її конфлікту з інтелігенцією та критично налаштованими представниками інших верств населення. Результатом цього стала поява наприкінці 50-х — на початку 60-х років руху українських інакодумців - дисидентів (з латини - незгодні).

Чесні, талановиті письменники, поети, художники, юристи, представники інших категорій інтелігенції, незалежно мислячі робітники та селяни гостро відчували наростання негараздів у суспільстві, засилля центру, його дискримінаційну політику щодо України. Вони відверто висловлювали свої погляди, вимагали від властей зміни політики.

Дисиденти підхопили естафету боротьби за громадянські й національні права українського народу з рук попередніх поколінь українських патріотів — учасників визвольної боротьби 1917—1921 рр., вояків УПА і підпільників ОУН, котрі не припиняли своєї діяльності в Західній Україні протягом 50-х років.

Помітний вплив на формування інакодумства в Україні справляли зовнішні фактори. Передусім це стосується антикомуністичних виступів у країнах так званого соціалістичного табору, зокрема 1956 р. в Угорщині, потім Польщі, Східній Німеччині, Чехословаччині, розпаду світової колоніальної системи на рубежі 50-60-х років, розгортання світового правозахисного руху, стимульованого прийнятою 1948 р. та з 1963 р. розповсюдженою в Україні "Загальною декларацією прав людини".

Дисидентський рух в Україні неминуче набув національно-демократичного забарвлення. Він заявив про себе ще в середині 50-х — на початку 60-х років, навіть раніше, ніж у Ленінграді, Москві та інших містах Росії.

Як форма національно-визвольного руху, українське дисидентство відзначалося певними рисами.

По-перше, це була мирна, опозиційна ненасильницька форма боротьби за розум і душу людини. Підтримуючи ідеали національно-визвольної боротьби, дисиденти прагнули досягти мети конституційними методами, шляхом проведення агітаційно-пропагандистських акцій.

По-друге, цей рух мав свої чітко визначені організаційні форми (гуртки, спілки, об'єднання, комітети).

По-третє, дисидентство було загальноукраїнським явищем і існувало в усіх регіонах України: в Центрі і на Сході (Київ, Харківщина, Донеччина, Луганщина); в західній частині (Львівщина, Івано-Франківщина, Тернопільщина, Буковина); на Півдні (Одеса, Миколаїв, Херсон).

По-четверте, дисидентство, як політично-національна течія, охоплювало різні соціальні прошарки населення — інтелігенцію (письменники, журналісти, літературознавці, вчителі, юристи, спеціалісти різних галузей народного господарства), студентство, робітництво тощо.

Головними акціями, проведеними українськими дисидентами, стали конференція в Київському університеті з питань культури мови, що перетворилася в масову антирусифікаторську акцію, виступи інтелігенції біля пам'ятників Т. Шевченку в Києві та Каневі.

Широку хвилю протестів у середовищі прогресивної української інтелігенції викликала пожежа у фонді українських рукописів Київської публічної бібліотеки Академії наук УРСР. Характерно, що підпалили бібліотеку під час шевченківських днів 24 травня 1964 р

Не всі дисиденти відкидали ідеологічні основи існуючої системи. Більше того, деякі з них звинувачували владу у відході від "справжнього" марксизму. Зрештою, вони самі були продуктом системи і в її "поліпшенні", "вдосконаленні" вбачали сенс свого життя. Дисиденти "шістдесятники" прагнули "соціалізму з людським обличчям", як вони говорили. Та, незважаючи на це, всі вони потрапили в поле зору каральних органів режиму.

Залежно від "провини" і "впертості" (стояв чи не стояв "на своєму"; засуджував чи не засуджував свою попередню діяльність) визначалася й міра покарання. Одних було "профілактовано" в КДБ чи кабінетах партійних функціонерів, інших притягли до судової відповідальності.

Шістдесятники

Шістдесятники — молоде покоління талановитих літераторів і митців, які здобули визнання не тільки творчою, а й громадською діяльністю. Сприйнявши десталінізацію як початок оздоровлення радянського суспільства, вони намагалися зробити якомога більше для оновлення, олюднення всіх сторін суспільного життя. Організаційною формою руху шістдесятників стали: клуб "Сучасник" (Київ, 1959), клуб "Пролісок" (Львів, 1962); а також творчі осередки в Одесі, Запоріжжі, Дніпропетровську та інших містах.

Поети і письменники: 0. Довженко (автобіографічна повість "Зачарована Десна"), Б. Антоненко-Давидович (роман "За ширмою"), Г. Тютюнник (роман "Вир"), Л. Первомайський (збірка новел "Материн солодкий хліб", роман "Дикий мед"), В. Симоненко (збірки поезії "Тиша і грім", "Земнетяжіння"), Л. Костенко (збірки поезії "Проміння землі", "Мандрівне серце"), І. Світличний (вірші), І. Драч (вірші), М. Вінграновський (вірші), В. Шевчук (вірші, новели).

Художники: Є. Гуцало, В. Дрозд, В. Зарецький, А. Горська, Л. Семикіна, Г. Севрук, П. Заливаха, В. Кушнір.

Композитори: Б. Лятошинський ("Третя симфонія"), Г. Майборода (опера "Мілана"), Ю. Мейтус (опера "Украдене щастя"), П. Майборода, А. Філіпенко, А. Штогаренко, І. Шамо (пісні).

Продовження політичних репресій

Активізацію дисидентів влада зустріла у всеозброєнні. Як і раніше, вона не допускала критики режиму. 25 грудня 1958 р. був схвалений Закон СРСР "Про кримінальну відповідальність за державні злочини", а в новій редакції Кримінального кодексу УРСР була збережена сумнозвісна 62 стаття - "антирадянська агітація та пропаганда".

Тривали пошуки "ворогів радянської влади". Комітет держбезпеки при Раді Міністрів УРСР рапортував у 1960 р., що за період 1954-1959 рр. у республіці ліквідовано 183 націоналістичні та інші антирадянські організації і групи, притягнуто до кримінальної відповідальності 1879 осіб, вжито профілактичних заходів щодо 1300 громадян.

Особливим досягненням керівництво КДБ вважало розкриття 46 антирадянських груп з числа інтелігенції та молоді, які налічували 245 учасників.

У травні 1961 р. у Львівському обласному суді відбувся судовий процес над Українською робітничо-селянською спілкою (УРСС), організованою 1959 р. Левком Лук'яненком. УРСС ставила за мету домогтися виходу України зі складу СРСР. Це право було зафіксоване конституційними положеннями. Організатор спілки Л. Лук'яненко був засуджений до страти, згодом заміненої 15-річним ув'язненням у таборах та 10-річним засланням. До різних термінів були засуджені й інші члени спілки.

Група Л. Лук'яненка була не єдиною самостійницькою організацією України. Подібні позиції обстоювали Об'єднана партія визволення України, що існувала у 1953-1959 рр., створені у 60-х роках Український національний комітет (УНК), Український національний фронт (УНФ) та інші організації. Судові процеси над інакодумцями відбувалися у різних регіонах республіки. 1961 р. в Донецьку засуджено групу громадян, яку очолював журналіст Григорій Гайовий. 1962 р. в Запоріжжі пройшов суд над групою з шести осіб, до якої входили Володимир Савченко, Володимир Чернишов та інші. Аналогічні політичні процеси відбувалися в Рівному, Тернополі, Чернівцях, Луганську, Києві. На основі судових рішень більшість підсудних була репресована. І при цьому радянський уряд без кінця лицемірно заявляв, що в СРСР немає випадків притягнення до судової відповідальності з політичних мотивів, що в СРСР немає політичних в'язнів. У числі дисидентів виявилося чимало "шістдесятників".

Після усунення від влади М. Хрущова стала швидко проявлятися тенденція до посилення репресій щодо дисидентів. У серпні-вересні 1965 р. було проведено арешти близько двох десятків правозахисників. Серед них - літературний критик Іван Світличний, художник Опанас Заливаха, історик Валентин Мороз, поет-перекладач Святослав Караванський.

Репресіям піддано і одного з лідерів українського дисидентського руху генерала Петра Григоренка. У відповідь на правозахисну діяльність, виступи на підтримку справедливої боротьби кримських татар за повернення на історичну батьківщину його спочатку було поміщено до психіатричної лікарні, а влітку 1964 р. позбавлено генеральського звання. Коли у квітні 1965 р. його припинили примусово "лікувати" і тодішній Голова Ради Міністрів СРСР О. Косигін дав вказівку поновити П. Григоренка в генеральському званні, Л. Брежнєв заявив: "Цього генерала я знаю... Рано його відпустили. Жаль". Арешти свідчили про початок рішучого наступу системи, кінець "відлиги". Однак реакція на це українських дисидентів засвідчила їхнє непохитне бажання продовжувати боротьбу.

І.Дзюба "Інтернаціоналізм чи русифікація?"

Своєрідним підсумком діяльності дисидентів часів "відлиги" була праця літературного критика з Києва Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?", перекладена потім кількома європейськими мовами. Книга була своєрідним протестом проти проведених 1965 р. арештів українських дисидентів, звинувачення їх в антирадянській діяльності. Свій твір І. Дзюба адресував П. Шелесту, тодішньому першому секретареві ЦК КП України. Автор сміливо засуджував практику нехтування громадянськими правами українського народу. Гострій критиці була піддана національна політика Комуністичної партії в Україні. Праця, хоч і базувалася на ідеологічних засадах націонал-комунізму, дала могутній поштовх подальшому розгортанню правозахисного руху. Не випадково письменник Б. Антоненко-Давидович назвав працю І. Дзюби "референдумом покоління". Вустами молодого публіциста найактивніша частина української молоді заявила про свій розрив з тоталітарною системою.

Багатьом цей розрив коштував кар'єри: когось він повів страдницьким шляхом в'язнів сумління, деякі заплатили за нього власним життям. Але то не були марні жертви. "Віра виникає тоді, коли є мученики", а "знищені стають прапором", — писав про українських дисидентів Валентин Мороз.

У цьому істинне значення їхньої діяльності.