Що нам нового пропонує опозиція?!

Об'єднана опозиція "За Батьківщину" на Михайлівській площі Києва представила громадськості програму дій "Справедлива держава, чесна влада, гідне життя".
Серед основних проголошених тез:
- Проведення антикорупційної люстрації і створення спеціального Національного антикорупційного бюро.
- Реприватизація стратегічно важливих для економіки країни підприємств (у тому числі підприємств електроенергетики)
- Підвищення рівня мінімальної заробітної плати і пенсії до 2400 грн.
- Децентралізація влади (передача повноважень щодо розподілу податкових надходжень органам місцевого самоврядування на місцях)
- Ліквідація інституту "губернаторства" (глава облдержадміністрації буде обиратися депутатами обласної ради)
- Створення нової виконавчої влади, не прив'язаної до бізнесу (виключення з вищих органів влади представників бізнесу, оскільки вони стурбовані лише отриманням прибутку)
- Проведення судових реформ, реформи прокуратури, і правоохоронних органів, звільнення засуджених нинішньою владою політичних лідерів.
Проте наскільки реально втілення в життя цих декларацій?
Однією з центральних заяв нового опозиційного об'єднання є заміна тієї команди, яка зараз знаходиться при владі. Та якщо замислитися, то логічним буде, якщо проводити ці зміни будуть люди відмінні від тих, хто сьогодні займає вищі посади.
Сьогодні ми бачимо, що люди, які становлять "ядро" нової об'єднаної опозиції нічим не відрізняються від тих, кого вони так наполегливо хочуть змістити.
Ким сьогодні представлена нова опозиція: це партія "Батьківщина" і "Фронт змін".
Інших членів нової опозиції можна не брати до уваги через їхню незначущість - це не самостійні партії, а сателіти, фактично підпорядковані двом основним партіям. Так, наприклад, "Народна самооборона": нічого конкретного вони не роблять, а виключно "віщають". Їх можна розглядати як складову "БЮТ".
Якщо проаналізувати наскільки самі опозиціонери відповідають тим гаслам, які вони декларують, можна побачити цікаву ситуацію. Наприклад, партія "Батьківщина" має сьогодні велику кількість штабів, які працюють на всій території країни, виплачує заробітну плату працівникам цих штабів, орендує приміщення та при цьому не збирає членські внески. Виникає цілком логічне запитання - за чий рахунок існує дана організація?
Правильних відповідей не багато, так що здогадатися нескладно. Такі чималі гроші можуть давати або бізнесмени (які зажадають надалі лобіювання свого бізнесу), або бюрократи, які хочуть знову прорватися до "годівниці", щоб накрасти ще більше. У будь-якому випадку обидва ці варіанти - якраз те, проти чого так активно виступають сьогодні самі опозиціонери.
"Фронт змін" ще за часів президентської гонки провів дорогу передвиборну компанію. Сьогодні вони випускають газети і листівки, проводять акції і мітинги, фінансування яких, за оцінками деяких фахівців, становить близько мільйона гривень. Звідки ці гроші? Так, вони збирали кошти через сайт, але таким чином можна зібрати достатньо велику суму - максимум тисяч сто доларів, цього далеко не достатньо для фінансування практично двох поспіль якісних передвиборних компаній.
Щоб сьогодні говорити про чесність опозиційних організацій, потрібно в першу чергу розуміти структуру фінансування цих партій.
Звідки беруться ці гроші можна припустити.
Ще під час президентської гонки з'явилася інформація про те, що вітчизняні олігархи, щоб диверсифікувати свої витрати і зменшити кількість ризиків, фінансували одночасно і опозицію. Так, наприклад, за непідтвердженими даними бізнес-партнер Ріната Ахметова - Вадим Новинський (власник блокуючого пакета металургійного холдингу "Метінвест", основний власник "Смарт-груп" і "Смарт-холдинг") фінансував той же "Фронт змін", крім того, гроші на опозицію виділяли Дмитро Фірташ, Ігор Коломойський та інші.
Цілком можливо, що зараз українські олігархи діють за тією ж схемою з єдиною метою - убезпечити себе з усіх сторін.
Другий варіант - це може бути фінансування тими корупціонерами, які вже були при владі, і зараз знову намагаються туди повернутися, для поповнення власних кишень.
У кожному разі, навряд чи прийшла опозиція буде відрізнятися від чинної влади лише назвою.
Основний негативний момент - ніхто з опозиційних лідерів ні слова не говорить про економіку. При цьому обіцяють підняти соціальні виплати та заробітні плати. Тоді за рахунок чого це буде робитися? За рахунок зведення корупції до мінімуму таке масштабне фінансування не подужати - вкрасти з бюджету чиновники можуть не більше 20%, а для того, щоб здійснити всі задекларовані опозицією ініціативи, необхідно ще додатково 2, а то і 3 бюджети України. Звідки вони будуть вишукувати ці гроші? Тут потрібен цілий ряд економічних реформ, про які опозиція навіть не замислюється, мабуть. Тобто мова йде знову про популізм. Чи може народ довіряти таким політикам? Однозначно - ні.
За якими ж принципами тоді потрібно оцінювати політичні партії та політичних лідерів?
Якщо взяти до уваги, що український народ, по суті, є роботодавцем, то й аналізувати кожного кандидата необхідно саме з цієї точки зору: якими видатними якостями він володіє, щоб ми взяли його на роботу, чому він краще за інших, чому він зможе виконувати доручені йому зобов'язання більш якісно.
Тут важливий професіоналізм, а не просто визначення, що такий-то - хороший хлопець. Хороший хлопець - це не професія!
Спробуємо з позиції роботодавця проаналізувати лідерів опозиції.
Олександр Турчинов, перший заступник голови партії ВО "Батьківщина".
За весь час своєї політичної діяльності Олександр Турчинов на практиці не реалізував жодної державної програми або ініціативи щодо соціально-економічного розвитку України, яка була б варта уваги. Він очолював СБУ, був Першим віце-прем'єром Україна і за весь цей час не було озвучено ніяких реальних ініціатив! Про які якості цієї людини можна говорити, якщо він себе ніяк не проявив? Єдина його характеристика - він найближчий "підданий" Юлії Тимошенко. Виходить, пройшов у владу тільки завдяки близькості до колишнього опозиційного лідера. В такому випадку Турчинов нічим не краще представників нинішньої влади, які провели в парламент своїх коханок і водіїв, які голосують за вказівкою.
Якщо ми хотіли взяти на роботу лікаря - ми б узяли не свого знайомого або родича, а професіонала. Чому ж управління країною ми повинні довіряти чиїмось кумам?
Арсеній Яценюк, лідер "Фронту змін".
Під час представлення програми об'єднаної опозиції Арсеній Петрович заявив, що сьогодні чиновники набагато багатші за простий народ, тому потрібно зробити так, щоб їх доходи були меншими ніж у пересічних жителів України. Тоді, мовляв, вони зрозуміють потреби людей. Заява, яка насправді не лише не здійснима, а зовсім позбавлена логіки. Якщо у чиновника не буде доходу, який забезпечить йому достатню існування, той просто піде в бізнес, де хороший керівник завжди цінний, і завжди зможе заробити. А щоб цього не сталося, щоб державний службовець не думав про те, де йому ще заробити (в тому числі і корупційним методом) у нього має бути відповідне забезпечення.
Сьогодні А.Яценюк посилено наполягає на тому, що при владі не повинні знаходиться колишні бізнесмени і чиновники, хоча сам, по суті, є і тим, і іншим. Адже починав він як президент юридичної фірми "ЮРЕК-ЛТД", а згодом продовжував свою кар'єру на державній службі: був міністром економіки, міністром закордонних справ, спікером Верховної Ради. Яким же чином він себе бачить у парламенті, якщо сам є уособленням тих, проти кого так посилено бореться? Що зміниться в країні, коли Яценюк прийде до влади? Нічого, крім табличок з прізвищами на дверях кабінетів.
Тому ця заява була б дієвою, якби звучала не з вуст тих, хто сам перший потрапляє під закони про люстрацію.
Я не надто вірю, що А.Яценюк збирається пройти в парламент, щоб потім скласти з себе повноваження, на підтвердження спроможності своїх обіцянок і відкрити дорогу молодим однодумцям. Не дивлячись на те, що схема ця давно політиками відома і випробувана: той же Віталій Кличко проходить під номером першим за партійними списками, і швидше за все, складе з себе повноваження на користь соратників, оскільки балотується в мери Києва.
Заявити у партійних списках одразу не того ж Яценюка, а його молодих однодумців, які не потрапляють під люстрацію, - буде неефективно з точки зору передвиборчої компанії, тому що сьогодні молодь не має можливості самостійно увійти в парламент - через недостатню популярність. Адже зараз  немає реальних громадських структур, досить відомих і які зарекомендували себе настільки, щоб висувати кандидатів.
Розраховувати ж на те, що Арсеній Петрович складе з себе повноваження, я б не став. Декларації Яценюка - це популізм. Одна з його обіцянок - повна зміна штату суддів (а це 9000 осіб), і призначення нових з числа випускників.
Але для того, щоб досить якісно виконувати свої обов'язки суддя суду 1 інстанції повинен мати хороший досвід роботи (до 5 років), суддя Апеляційного суду 5-10 років досвіду роботи, суддя судів вищої інстанції - більше 15 років. У судовій системі зараз і так порядку немає, а з такими "нововведеннями" настане повний хаос.
Варіанта два: або ці пропозиції лідера "Фронту змін" носять явний популістський характер, або всерйоз розглядати кандидата, який пропонує такі непродумані глобальні зміни - не можна.
Сьогодні практично єдиними представниками "ідеальних" політиків (за критеріями А.Яценюка) є Микола Томенко, який не був ні підприємцем, ні держчиновником, і Юрій Луценко. Хоча останній занадто дискредитував себе на посту міністра внутрішніх справ України. За той час, поки він перебував на посаді ситуація в міністерстві внутрішніх справ змінилася тільки в гіршу сторону: саме тоді посади почали продавати. Жодна проголошена Ю.Луценко ініціатива не була впроваджена в життя – те саме  розформування ДАІ - спочатку зробив, а потім скасував власне рішення. Єдине, що реально було здійснено - це збільшення штрафів. Хоча, за умови, що заробітна плата залишилася на колишньому рівні, це скоріше мінус.
Подібна опозиція не принесе нічого крім розчарування, такого ж, яке залишилося зараз в українців по відношенню до Партії регіонів.
Уже зараз люди замислюються над тим, що сьогоднішня опозиція, на жаль, від партії влади практично нічим не відрізняється.
І це насправді так. Візьмемо для прикладу Миколу Мартиненка та Олександра Третьякова, представників НУНС. Чим вони відрізняються від того ж Колесникова і Клюєва? Нічим. Більш того, зберігають з ними хороші стосунки. Ви думаєте, ці люди можуть дійсно ініціювати якісь зміни? Я думаю, ні.
Я був би більш впевнений в об'єднаній опозиції, якщо б з ними співпрацювали Віталій Кличко або Петро Порошенко.
Тому що ці особистості зробили себе самі. У них вже є достатні фінанси, а значить, вони розглядають політичну діяльність не як можливість збагатиться, а як реалізацію власних амбіцій. Віталій Кличко - відмінний приклад для молоді, спортсмен. Петро Порошенко - хороший господарник: він воскресив добрий десяток практично мертвих підприємств і зробив їх прибутковими, успішними.
Звичайно, є небезпека, що підприємці будуть лобіювати інтереси свого бізнесу, але я не бачу в цьому нічого страшного, якщо це не йде на шкоду державі. Це український бізнес і він приносить гроші в бюджет нашої країни, розвиває нашу державу.
Той же Рінат Ахметов - відмінна кандидатура в парламент. Адже у нього була можливість, розкрасти кілька підприємств, вкрасти декілька мільйонів, купити будинок за кордоном і жити спокійно. А він вкладає гроші в інновації, розвиток, розвиває нашу українську промисловість, робить податкові відрахування - це все йде тільки на користь Україні. Безумовно при цьому він як будь-який капіталіст намагається використати можливості уникнення оподаткування, отримання максимуму прибутку за рахунок, в тому числі, приватизації за безцінь підприємств енергетичного комплексу тощо. Але якщо держава жорстко контролює сплату підприємствами податків, виконання інвестиційних зобов'язань то капіталіст для держави корисний.
Я переконаний, що приватне підприємство завжди буде ефективніше за державне, тому що власнику немає сенсу красти у самого себе, в той час як державне - синонім нічийного. І якщо приватний власник збільшує заробітні плати, податкові відрахування, кількість робочих місць і при цьому зменшує тарифи за рахунок інноваційних впроваджень - нехай приватизує. Просто необхідно, щоб держава постійно контролювала, як виконує приватний власник взяті на себе зобов'язання.
У будь-якому випадку, розвивати вітчизняні підприємства - це вигідно, в той час як, залучаючи іноземні інвестиції, ми робимо себе заручниками.
Іноземні підприємства працюють на бюджет своєї країни, виводячи прибуток з України. До того ж впливати на іноземні підприємства набагато важче.
Хто ж тоді повинен керувати країною?
Керувати країною повинні в першу чергу професійні управлінці, у яких вже є досвід масштабного керівництва. Будуть це бізнесмени - добре. Просто за ними необхідний перехресний контроль. І ось тут бізнесменів бути ні в якому разі не повинно: ні в СБУ, ні в прокуратурі, ні в митниці. У свою чергу життя цих людей повинно бути повністю прозоре, публічне, щоб виключити найменшу підозру на корупцію.
А як зараз може прокуратура контролювати олігарха, якщо Генеральний прокурор призначається Президентом України, якого цей олігарх і проплатив?
Генеральний прокурор, начальник СБУ та інші керівники спецслужб мають бути виборними посадами (як і Голова Верховного Суду України), що забезпечить їх незалежність від центральної влади аби у разі невиконання посадових обов'язків була можливість відкликання, у тому числі й дострокового.
Можна виділити 2 головних критерія для характеристики дієвої опозиційної партії: це професійні якості та джерела фінансування партії.
Людина, якій можна довірити управління державою, повинна бути в першу чергу хорошим управлінцем. І зовсім не важливо бізнесмен це чи чиновник, головне, щоб віна могла ефективно працювати.
Я думаю, політиками повинні бути економісти, правозахисники, господарники, науковці. Країні потрібні ті люди, які будуть не обіцяти даремно, а робити реальні дії, розробляти і впроваджувати реформи на основі новітніх інноваційних підходів.
Таких людей потрібно навіть навпаки залучати з бізнесу, з компаній, переманювати, як це прийнято серед конкурентних підприємств, що борються за успіх, за людей, які можуть його здійснити.
Другий момент - народ повинен чітко бачити, звідки надходить фінансування передвиборної компанії, щоб виключити можливість повернення цих грошей згодом, коли у кандидата з'явиться доступ до загальнодержавного бюджету. Щоб кожна людина могла бачити, як вплинуло призначення на посаду на добробут політика.
Тільки у випадку постійного жорсткого контролю політика не перетвориться на ще один бізнес.
Я думаю, що всі партії мають фінансуватися виключно членськими внесками. І при цьому повинна бути гранична межа - скажімо, в 1000 гривень. Це відразу дозволить зрозуміти: довірять люди даної політичної сили чи ні, дають гроші або грошей на передвиборну агітацію не вистачає. В останньому випадку - не варто і балотуватися: раз люди не виділяють гроші, значить, сумніваються в можливостях кандидата.
В іншому випадку передвиборна гонка перетворюється на гру в наперстки. Кожен кандидат це наперсток, і ми намагаємося вгадати - в якому з них прихований реальний потенціал. Але за принципом будь-якої азартної гри ми завжди залишаємося в програші, особливо, коли опозиція починає перекидати "кульку" - перебігати з однієї партії в іншу.
Виграти в цю гру неможливо - в азартні ігри взагалі не потрібно грати - в будь-якому випадку перемога тобі не дістанеться. Це нас зомбують постійно - потрібно продовжувати, потрібно йти на вибори. Для чого? Щоб у черговий раз обирати між поганим і гіршим?
Йти вибори потрібно лише в тому випадку, якщо ти на 100% упевнений у кандидаті, якщо не впевнений - краще взагалі не голосувати. Якщо ми всі не проголосуємо за цих кандидатів - ми таким чином даємо шанс новим політикам проявити себе.