За наше жито нас б'ють двічі
Парламент не зміг скасувати пенсійну реформу. Її ухвалили майже два роки тому. Збільшили пенсійний вік для жінок до 60 років і страховий стаж для виходу на пенсію. Чоловікам тепер треба пропрацювати 35 років, жінкам — 30.
— Де ж я той стаж наберу? Ще 13 років не вистачає, — обурюється двоюрідний брат. Йому влітку виповниться 50. Він — моряк, взимку роботи нема, сидить удома.
Бували роки, коли не міг завербуватися на судно, підробляв у місцевих багатіїв на будівництві їхніх "хатинок".
— І знайшли, коли таке вчудити, — каже знайома. — Заводи й колгоспи розвалили, люди не можуть знайти роботи або працюють неофіційно. Самі ж олігархи в цьому винні. А тепер за наше жито ще нас і побито.
Голосування за скасування реформи завалила фракція "регіоналів" — партії великого капіталу. Зрозуміло: за наше жито нас нині б'ють двічі.
У зв'язку з цим пригадую вірш Анатолія Бахути з невиданої збірки "Сталеві бризки" (1970):
Нас б'ють з народження до скону
За кожен стяг і кожен крок.
За неціловану ікону
І за цілованих жінок.
І всюди битимуть нас вічно.
Але, не знаючи причин,
Розумний зважує: за віщо?
Дурний же прикидає: чим?
