Дисидентський рух в УРСР.

У 60-70-х роках у Радянському Союзі виникло явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав. Як після десятиліть терору, в атмосфері жорсткого контролю й при всіх наявних засобах ідеологічної обробки міг зародитися цей гідний подиву виклик режимові? Дисидентство великою мірою виросло з десталінізації, з послаблення "паралічу страху", що їх розпочав Хрущов. Його обмежені викриття страхітливих злочинів сталінської доби викликали розчарування та скептицизм відносно й інших сторін режиму. Тому спроба Брежнєва обмежити лібералізацію викликала протести й опозицію, особливо серед інтелігенції.

Помітний вплив на формування інакодумства справляли зовнішні фактори. Передусім це стосується антикомуністичних виступів у країнах "соціалістичного табору", зокрема 1956 р. в Угорщині, потім Польщі, НДР, Чехословаччині, розгортання світового правозахисного руху, стимульованого прийнятою ООН у 1948 та розповсюдженою в Україні з 1963 року "Загальною декларацією прав людини" (СРСР не голосував за неї).

Дисидентський рух плинув у СРСР трьома потоками, що часто зливалися. Завдяки легшому доступу до західних журналістів найбільш відомим був московський правозахисний, або демократичний, рух, що переважно складався з представників російської інтелігенції, серед провідників якої були такі світочі, як письменник Олександр Солженіцин та фізик-ядерник Андрій Сахаров. Іншою формою "антигромадської поведінки" був релігійний активізм. В Україні, як і в інших неросійських республіках, дисидентство викристалізовувалося у змаганнях за національні й громадянські права, а також за релігійну свободу.

Серед західних аналітиків українського дисидентського руху існує розбіжність щодо умов, котрі спонукали українців до відкритого протесту. Олександр Мотиль доводить, що до зародження дисидентства в Україні, як і в Радянському Союзі взагалі, спричинився насамперед політичний курс радянського керівництва, особливо хрущовська "відлига" й намагання Брежнєва покласти їй край. Відверто проукраїнська лінія Шелеста, поза всяким сумнівом, давала українській інтелігенції додаткову спонуку висловлювати невдоволення Москвою. Всеволод Ісаєв та Богдан Кравченко підкреслюють, що дисидентство було тісно пов'язане насамперед із соціально-економічною напруженістю. З огляду на організований Москвою величезний наплив в Україну росіян, вони вважають, що конкуренція за вигідну роботу між привілейованими російськими прибульцями та амбіціозними українцями часто схиляла останніх до підтримки вимог дисидентів надати Україні більшої самостійності.

Першими організаціями інакодумців України стали:

Українська робітничо-селянська спілка(УРСС) Створена у Львові у 1958 р., арештована — 1961 р.Об'єднана партія визволення УкраїниУкраїнський національний фронт (УНФ) Створена З.Красівським та М.Дяком у 1964 р.Український національний комітет (УНК)Демократичний союз соціалістівПартія боротьби за реалізацію ленінських ідейРеалістичний робітничий гурток демократів — створений на Донбасі у 1956 р.

Початок дисидентського руху пов'язаний з утворенням у 1959 року Української робітничо-селянської спілки, яку у 1961 році було викрито, а її членів засуджено до тривалих термінів ув'язнення – від 10 до 15 років. У 1964 році у Ленінграді сформувалася нелегальна організація "Всеросійський соціально-християнський союз звільнення народу", яка мала на меті встановлення демократичного ладу. Невдовзі за доносом її було розгромлено, а лідерів засуджено.

Проти чого ж виступали українські дисиденти і яких цілей прагнули досягти? Як і в кожній групі інтелектуалів, тут існувала велика різноманітність і відмінність у поглядах. Іван Дзюба, літературний критик і один з найвидатніших дисидентів, однаково прагнув здобути як громадянські свободи, так і національні права. Він чітко висловив свою мету: "Я пропоную... одну-єдину річ: свободу – свободу чесного публічного обговорення національного питання, свободу національного вибору, свободу національного самопізнання і саморозвитку. Але спочатку і насамперед має бути свобода на дискусію і незгоду". Націонал-комуніста Дзюбу непокоїла велика розбіжність між радянською теорією та дійсністю, особливо в галузі національних прав, тому він закликав власті усунути її для блага як радянської системи, так і українського народу. На відміну від нього історик Валентин Мороз продовжував інтелектуальні традиції українського інтегрального націоналізму, відкрито виражаючи свою відразу до радянської системи та надію на її крах. Проте взагалі українські дисиденти закликали до проведення в СРСР реформ, а не до революції, й виступали проти національних репресій на Україні та за громадянські права в СРСР.

Саме ж становлення дисидентського руху завершилося в 1968 році, коли було сформульовано його базові ідеї, вироблено та апробовано основні форми і методи діяльності, утвердилися лідери, викристалізувався склад учасників. Навесні 1969 року серед правозахисників визріла думка про необхідність організаційного оформлення дисидентського руху. Тоді було створено першу в Радянському Союзі відкриту, непідконтрольну державним структурам, громадську асоціацію – Ініціативну групу захисту прав людини в СРСР. Це об?єднання звернулося з відкритим листом до ООН, в якому було наведено факти грубого порушення прав людини у Радянському Союзі. У листопаді 1970 року було засновано Комітет з прав людини в СРСР.

З 1967 до 1971 року кількість дисидентських гуртків, груп і їх учасників постійно зростала. За даними КДБ, у 1967 році було виявлено 502 об?єднання, у роботі яких брало участь 2196 учасників, у 1968 році – 625 груп (2870 учасників), у 1969 році – 733 групи (3130 учасників). Всього протягом 1967-1971 років було виявлено 3096 "угруповань політично шкідливого характеру". Цей факт аж ніяк не влаштовував радянську владу, тому у 1972 році розпочався фронтальний наступ на дисидентський "самвидав". Москвою, Ленінградом, Вільнюсом, Новосибірськом, Уманню та Києвом прокотилася хвиля обшуків та арештів. Влітку 1973 року відбувся "показовий" суд над правозахисниками П. Якіром і В. Красіним, на якому вони під тиском були змушені визнати "наклепницький" характер своєї діяльності. Такий розвиток подій зумовив кризу всього дисидентського руху.

І вже з середини 70-х – початку 80-х років дисидентський рух в Україні зменшився кількісно, але виріс якісно – утворилася і діяла Українська Гельсінська спілка. Очолив Українську Гельсінську групу письменник Микола Руденко – політичний комісар у роки другої світової війни та колишній партійний чиновник у письменницькій організації. Його близьким товаришем був генерал Радянської армії Петро Григоренко – кавалер багатьох урядових відзнак, якого відправили у відставку. Ця група налічувала 37 учасників, найрізноманітніших за походженням. Тут були дисиденти, що вже відбули терміни ув'язнення, такі як Ніна Строката, Василь Стус, Левко Лук'яненко, Іван Кандиба, Надія Світлична та Вячеслав Чорновіл, та такі колишні націоналісти що вижили після десятиліть сталінських концтаборів як Святослав Караванський, Оксана Попович, Оксана Мешко, Ірина Сеник, Петро Січко, Данило Шумук та Юрій Шухевич, й такі релігійні активісти, як православний священик Василь Романюк.

На початку 80-х років в Україні дисидентський рух було практично розгромлено. Вирішальною причиною невдачі дисидентського руху була природа системи, що протистояла йому. На дисидентів ополчилися всі потужні сили радянської системи. Володіючи монополією на засоби комунікації, режим всіляко перешкоджав поширенню інформації про дисидентів серед громадськості. Коли ж якась інформація все ж з'являлася, то вона зазвичай змальовувала дисидентів у негативному світлі.

Саме завдяки самовідданій боротьбі дисидентів у громадській свідомості поступово почала стверджуватися думка, що український народ є не придатком до Росії, а цілком окремою державою, яка має свою історію, своїх героїв та цілком справедливе право бути незалежною, суверенною державою.