Мій дядько Василь, можливо, вродився поетом, але ніхто йому не сказав про це, й він зробився воєнним — дуже добрим, як бувають воєнні, що не стали поетами. Він пішов на війну хлопчаком і був там поранений.
А погубили його вже наші нові часи, в яких він не захотів жити. Але перед тим ми ще побалакали. Він говорив таке, що іншому я не простив би:
— Вітька, не вір, що ото видумують! У тридцять третьому все було не так, як вони кажуть. Я знаю, мені тоді йшов шостий год. І була просто засуха. Бо ми з моїм другом Миколою ліпили на дорозі мисочки з піску. Знаєш, які мисочки?
А то я не знаю — які! Виходиш на дорогу, коли там є пісок — не річковий, а просто дорожний пил, перетертий колесами. З того піску насипаєш конус, а в його вершечку робиш кратер, як у згаслого вулкана. У кратер треба напісяти. І сама собою вийде мисочка ідеальної форми, як азіатська піала, справжнє чудо. Ми всі це робили, навіть дівчата, в певному віці. Хоч наш рік не увійшов в історію, як той, коли мисочки ліпив дядько.
Це була не перша й не друга його смерть
Я так думав, а нічого не сказав йому, й правильно, інакше тепер би жалкував. Бо, як сказано, він не захотів жити. Йому це вдалося аж з другої спроби — отакий він був живучий і впертий.
Це була не перша й не друга його смерть. Уперше, казала мені його мати — моя баба, він помер весною тридцять третього. Його залишили надворі, щоб завтра закопати. Вранці пригріло сонечко й він ожив. А місяців через два, коли всім стало легше, він вже ліпив мисочки з другом Миколою.
Ми завжди згадуємо дядька Василя, коли бачимося з дідом Миколою. Сидимо в його синій веранді. Моє місце — спиною до дороги. Вона тепер асфальтована, й мисочок там давно ніхто не ліпить. Це вже забуте мистецтво.
2 
1
Коментарі
3