Забута водовозка

У спробах повернутися туди, куди повернутися неможливо, іноді вдається пережити маленьке несподіване свято.

Ось ти намагаєшся наблизитися кудись, де, як і тепер, середина липня, але — багато років тому. Ти точно знаєш, куди саме тобі треба. Знаєш координати того місця і навіть бачиш його здалеку — а не можеш опинитися всередині того пейзажу. Це таке собі жовте од свіжої соломи жнивне поле під Божками, з півдня від хутора. Бачиш городи, де вздовж межі ростуть соняшники, а ще далі, кожен у своєму дворі, ходять люди — дід Сашко або мій однокласник Іван, вони ще не померли в тому часі, в який я хочу повернутися.

Одначе, мабуть, саме те, що ти їх так добре пам'ятаєш, не дозволяє тобі опинитися там. Для того, щоб там опинитися, не вистачає чогось такого, про що ти забув. Але в тому часі, в який тобі оце зараз треба повернутися, ця річ була невід'ємною деталлю краєвиду.

Там є велика затичка, а в ній — ще одна маленька

Що це може бути — ніколи не знаєш наперед. Це — кожного разу щось інше. Це якась річ, що нею не можна скористатися вдруге при спробі повернення кудись. Ця річ просто згадується — і тим самим виникає з небуття, тільки раз, зате дуже сильно, немов наяву.

Цього разу це була водовозка — така дерев'яна бочечка на двох колесах, із двома голоблями, а коня звідти випряжено. Бочечка стоїть в тіні під скиртою. Ти бачиш її всю зблизька. Зверху, де заливають воду — дерев'яна квадратна кришка, і на цепочку — синій кухлик. А можна пити воду й так: там є ще велика затичка, а в ній — хитро прироблена ще одна маленька затичка, як її виймеш, то вода побіжить.

Я змалку хотів бути водовозом, а не брали. Сердився і якось сам собі не признавався, через що не брали — бо так і не навчився запрягати коня. Може, саме через те й постарався на багато років забути про цю водовозку, щоб оце згадати й відчути свято.

×